Вахтанг Ананян - Таємниця гірського озера

Цей хід риби з Севану в бік гір відбувається в усіх річках і струмках, які впадають в озеро. Риба так далеко відпливає од нього до мілководних місць, що іноді, проходячи повз струмки, помічаєш відкриті спини риби і дивуєшся, звідки в цих мілких місцях може взятися така крупна риба. В цей час її легко ловлять не тільки сільські хлопчики. Вовки й лисиці також стають «рибалками».

Але чи не заважаємо ми цим самим розмноженню риби? Очевидно, заважаємо. Проте гляньте туди, де стоять наші хлопчики, недалеко від того місця видно червоний дах нового будинку — це риборозводия Рибтресту. Тут щорічно виводяться з ікри 60 мільйонів мальків, яких випускають в озеро. Чи ж повернеться їх стільки з гір?..

Стежачи за ходом форелі, хлопчики попрямували до верхів’я річки, яка перетинала зелений луг. Пройшовши кроків із сто, вони досягли озера Гіллі. Звідси брала початок річка, що має в довжину лише 120 кроків. Це найкоротша річка в світі. Вона перетинає, перешийок, який відділяє озеро Гіллі від Севану. І коли ясного сонячного ранку дивишся здалеку на барвистий луг, то здається, що кокетуюча красуня в зеленій оксамитовій сукні лягла відпочивати між двома озерами, і на її сукні сяє гарний срібляслий пояс.

Цей пояс річка Гіллі.

Недалеко від річки Гіллі лежить село Лчаван. Воно притулилося до схилу гір, обернувшись спиною до Чорних скель, а лицем до Севану.

Була неділя. Знайомі вже нам хлопчики, головні герої цієї книги, лягли відпочити в зеленій траві на березі річки. Вони прислухались до голосів водяних пташок, іноді мовчки поглядаючи на мінливі води озера.

— Але ж ми запізнюємося! — звернувся Камо до товариша. — Ти знаєш, скільки водоймищ в озері Гіллі, і всі вони схожі одне на одне. Заблудимо… І Грикор побрів кудись за телятами.

— Добре було б, якби дідусь Асатур погодився піти з нами, — сказав Армен.

— Дідусь не піде. Жодна стара людина з нашого села не була на Гіллі. Адже ти знаєш, що розповідають старі люди про таємниче ревіння на озері.

— Не треба тоді говорити дідусеві, що ми хочемо довідатися про таємниче ревіння… Але як же нам умовити його?

— Скажемо, що на полювання зібрались!.. Я вдачу дідусеву знаю добре. Нагадай тільки про полювання— все забуде.

— І про вішапа [1] Вішап — дракон. забуде?

— Навіть і про вішапа забуде. Карта озера в тебе?

— Так, у мене.

— Ну, пішли. Якщо дідусь не піде з нами, то ми по цій карті будемо орієнтуватися і всі водоймища оглянемо.

Камо і Армен підійшли до діда Аса-тура. Він сидів на березі річки.

В очеретах лунали голоси качок, хвилі Севану набігали на берег з дивними звуками — цоп-члуп, цоп-члуп…

І десь в очеретах озера Гіллі серед тисячі звуків раптом пронеслося страшне ревіння: «Болт… бо-олт… болт!» Це ревіння століттями жахало прибережне населення.

Хлопці насторожились. Підійшов Грикор.

— Дідусю, а ти віриш, — почав Камо, хитро підморгнувши товаришам, — що це реве диявол, вигнаний з пекла Чорних скель?

— Так люди кажуть… Звідки я знаю, синку… Коли нашій тітці Тарлан вірити — це дев 1… А покійний мій кум Мукел запевняв, що білий водяний буйвол… хіба я знаю… Батько мій розповідав…

Але побачивши, як тремтять у хлопців плечі від ледве стримуваного сміху, старий Асатур крикнув:

— Знову смієтеся з мене?.. Шибеники!..

Хлопчики бурхливо засміялися.

— Може, там гине душа Мукела, і він кличе свого кума Асатура на допомогу? — запитав Грикор.

Старий похитав головою і пробурмотів собі під ніс: «Ех, народ, що мені робити з цими поганцями».

— А ти чого пирхаєш? — накинувся він на Грикора. — Якщо твої телята забредуть в посіви, намну тобі вуха, хлопче, не подивлюсь, що ти школяр. І навіщо ти зв’язався з тими телятами?

— Дідусю, я вирішив стати освіченим пастухом, — відповів Грикор. — Піду в зооветеринарний інститут. Закінчу навчання і вирощуватиму в нашому колгоспі телят завбільшки з буйвола…

— Непогано зробиш, — сказав дід, попихкуючи люлькою. — Але людині треба вміти книгу природи читати… — І після хвилинної мовчанки старий додав — Адже не все ти знайдеш у книжках, а в природі, в житті — чого тільки немає…— Заглибившись у свої думки і глянувши на весняне сонце, дід Асатур вів спокійно далі: — Отакий він, світ… Знову з смертного одра підвівся, розцвів: у шовк та оксамит убрався… Скільки таких весен минуло, скільки таких, як я, мисливців, не розгадавши таємниць природи, покинули білий світ, а озеро Гіллі як було, так і є. І скільки негод, зимових холодних вітрів не пронеслось би над ним, щовесни воно молодіє, розцвітає і одягає смарагдове вбрання. Такий уже світ. Після смерті приходить життя. І все живе… Скільки років ти вчишся, Камо? — звернувся він раптом до свого внука.