Вахтанг Ананян: Полонені Барсової ущелини

Чим далі, тим труднішою і небезпечнішою ставала Диявольська стежка.

— Обличчям до стіни.

Так, як я, йдіть. Тільки на стіну й дивіться і тримайтесь один за одного, — наказав Ашот, коли стежка стала зовсім вузенькою. А сам з жахом подумав: «Ну й місце! Напевне, Камо не ходив такими небезпечними шляхами». — І серце Ашота стрепенулося: він мав нагоду довести свою вищість.

В одному місці вода розмила стежку, утворивши в скелі провалля, і Ашот замислено зупинився перед небезпекою. Якби раніше не говорили про сміливість Камо, він, очевидно, повернув би назад. Але тепер, приховавши тривогу, хлопець рішуче стрибнув через урвище.

— О, чудесна прірва: кинешся в неї — і крикнути не встигнеш! — спробував пожартувати Гагік, коли друзі підійшли до провалля.

Асо глузливо глянув на Гагіка:

— Якби коло ваших воріт лежала колода, ти зміг би по ній пройти?

— Ще й як! — весело відповів Гагік.

— Ну, а якщо цю колоду перекинути через річку або через таку ущелину?..

— Страшнувато, — несміливо промовив той.

— Нічого страшного. Тільки забудь про те, що внизу річка чи яма. Ось глянь… — І Асо, не дивлячись вниз, спритно перескочив темне урвище, мов якийсь неглибокий рівчак. — Зрозумів? — спитав він Гагіка з того боку провалля.

— Я зрозумів, але ти ногам моїм поясни!..

Порада Асо справді допомогла друзям подолати страх, і вони, хоч і з великими труднощами, все-таки перескочили провалля. Гагік всю дорогу тільки й думав про те, щоб приховати страх. Не випадково він весь час намагався підбадьорити себе й своїх товаришів жартами:

— Ну, чого ви злякалися? Вузька стежка? Та це ж звичайнісінький асфальтовий тротуар!

В іншому випадку:

— Ашот, дай руку, бо я боюсь, що ти впадеш…

Або:

— Асо, не лякайся, я підтримаю тебе…

А Саркіс, уже не соромлячись своїх шкільних товаришів, плентався позаду майже «на чотирьох». Собі ж на сором, він пересвідчився, що цей пастух набагато спритніший за нього. Саркіс сам собі здавався боягузом. І, втрачаючи з кожним кроком віру в свої сили й мужність, він разом з тим усе більше злився на товаришів, з якими доля примусила його йти в цю чортову Барсову ущелину.

Про те, як природа не врахувала, що юним мандрівникам треба вчасно повернутись додому

— Ось ми і в славетній Барсовій ущелині! — спускаючись зі скелі й ставлячи ногу на спалену сонцем землю, урочисто оголосив Ашот.

— Ур-ра-а! Ну, а де ж кози, про які ти говорив? Приведи їх до мене.

— Потерпи, Гагік, потерпи. Вдень вони ховаються в печерах. Потім, коли піднімемося нагору, покажу. А тепер я вам розповім дещо про саму ущелину. Мені батько розказував, що це найкращий притулок для кіз. Бачите, сюди зовсім не можуть дістатися вовки. А чому?

— Тому, що у вовка немає рук, щоб лазити по камінню… — перебив його Гагік.

— А ведмеді? — втрутилася Шушик.

— Ну, ведмідь і на дерево видереться… А від вовків кози лише тут почувають себе безпечно, — вів далі Ашот. — У них копитця внизу вкриті чимсь таким м’яким та липучим, наче гумка, і їм дуже легко видряпатися сюди…

— А ти бачив? — пильно заглянувши в очі Ашоту, спитала Шушик.

— Звісно, бачив! Якось батько приніс убиту дику козу і показав мені її копитця.

Посідавши на каміння, мандрівники з цікавістю розглядали ущелину, в якій бував раз чи два відомий мисливець Арам з своїми приятелями.

З трьох боків ущелину оточували високі руді скелі, що нагадували своїм похмурим виглядом вежі та зубчасті стіни середньовічної фортеці Спереду ущелина була відкрита, і звідси легко було стрибнути прямо в пащу цього темного провалля. Саме сюди щовесни котили свої бурхливі води гірські струмки. З тріщин скелястих гір тяглися вгору маленькі кучеряві ялинки, колючий чагарник і криві деревця, які ростуть лише на безводних Землях. Ці деревця стійко витримували всі бурі й вітри, їхнє сильне, цупке коріння пробилось глибоко в тріщини кам’янистого грунту і живилося з далеких глибин землі.

Вся Барсова ущелина була вкрита на схилах ковилою та сухим пирієм. Місцями, там, де в землі ще збереглося трохи вологи, пирій виріс такий високий, що Бойнах ховався в ньому з головою.

Ущелина була хорошим зимовим пасовиськом для диких кіз. Але де в цих безводних, сухих місцях могли тварини вгамувати спрагу?.. Адже сліди свідчили про те, що кіз тут буває чимало. В густій траві Ашот помітив безліч протоптаних ними стежок. Подекуди трава була дуже прим’ята. Тут тварини лежали, перетравлюючи їжу.