Вахтанг Ананян: Полонені Барсової ущелини

Навпроти, трохи праворуч, височать вершини Великого Арарату, завжди повиті прозорими хмарками. Поряд тягнеться в блакитне небо Малий Арарат. Жодного виступу немає на цій вершині, мовби якась величезна космічна машина випрасувала її боки, надавши їм форми правильного конуса…

Прямуючи цією чарівною долиною між вкритих очеретом берегів, Аракс утворює природний кордон, який відокремлює вільний радянський світ від країн капіталу.

— Погляньте-но, скільки країн розділяє ця річка, — сказав Ашот, прикривши рукою очі від сонця. — Он там, до Малого Арарату — Туреччина. Ліворуч-Іран. Дід говорив мені, що колись і землі, і гори ці були нашими. Але турки вогнем і мечем нищили наш народ і наші домівки, а тих, що лишалися живими, гнали в Аравійську пустиню, і там вони гинули тисячами.

«Все він знає… І звідки тільки він усе знає? Мабуть, бреше?» — подумав Саркіс. Але не втримався і сказав про це вголос, не приховуючи свого ставлення до Ашота.

— Батько розповідав, — закінчив Ашот, анітрохи не ображаючись на Саркіса.

— Еге ж, ми стоїмо на південному кордоні Радянського Союзу, — серйозним, незвичайним для себе тоном додав Гагік. — Якщо добре розмахнутися, то можна закинути з рогатки камінь у капіталістичну державу… Глянь-но, Ашот, — раптом вигукнув він, — бачиш на вершині Арарату «Ноїв ковчег» [3] Йдеться про групу американських «туристів», яка влітку 1951 року піднялася на Арарат начебто для розшукування «Ноєвого ковчега». ? Бачиш?.. А онде дряпається на гору американська експедиція. Ти смієшся, Шушик! Ану придивись краще! Бачиш, он генерал Ріджуей [4] У 1952 році головнокомандуючий американськими окупаційними військами в Європі генерал Ріджуей, стоячи на схилах Арарату, оглядав у бінокль лівий берег Араксу, по якому пролягає кордон Радянського Союзу з Туреччиною. Ріджуея оточували вищі чини турецької армії. стоїть внизу, як вкопаний, сумно дивиться у бінокль на наш соціалістичний край…

Жарт Гагіка викликав у товаришів веселі посмішки, тільки Саркіс зневажливо глянув на хлопця і похмуро одвернувся.

… Західним схилом мідно-червоних скель, що насувалися одна на одну, наче поверхи висотного будинку, звивалися гірські стежки, добре відомі лише диким козам та баранам. Серед цих похмурих скель знайшли собі притулок цілі отари диких кіз і вірменських муфлонів. Щоправда, муфлони не ховаються в печерах, як дикі кози, а живуть нижче, на травнистих схилах гірських хребтів.

Ідеш, бувало, схилом гори і ще здалеку бачиш величезну отару, яка пасеться на зеленому пагорбі. Здається, що от-от загавкають собаки і сивобородий пастух запропонує напитися свіжого молока. Але ні пастуха, ні собак не видно. Досвідчене око мисливця скоро помічає барана, яким стоїть на вершині пагорба з високо піднятою головою, пильно поглядаючи навколо. Це вожак отари. Побачивши мисливця, він пронизливо бекає і кидається бігти до інших пагорбів, і отара мчить за ним.

Про все це добре знав Ашот. Хлопцеві часто випадало ходити разом з батьком по слідах гірських баранів, і тепер він, як дорослий мисливець, розповідав товаришам про повадки вірменських муфлонів.

— А он гора Марал-Бахан. Там завжди стоїть вожак отари і дивиться на Арарат. Через те гору так і називають — Марал-Бахан, тобто «спостережний пункт» гірських баранів. — Ашот простяг руку в напрямку ущелини і сказав: — А це — Барсова ущелина. Бачите, з трьох боків її оточують неприступні скелі. З того боку, що проти нас, вона виходить до Араратської долини, але й звідти немає виходу: внизу прірва. Лише весняні води збігають там. У Барсову ущелину є тільки один вхід: оця вузесенька стежка. Всі інші зриваються в бездонне провалля, не досягши і середини схилу. Цією стежкою і ходять дикі кози… Ну, як сказав би дідусь Гагіка, у кого ще є нирки, вперед за мною!

І, плигаючи з каменя на камінь, Ашот кинувся на вузеньку стежку. Товариші рушили за ним.

Саркіс завагався. Спочатку він подумав, що краще повернутися в село. Потім, згадавши про жартівника Гагіка, й собі зробив кілька кроків по стежці. Та чи варто через дурні вигадки цього брехуна наражатися на небезпеку? Саркіс остаточно вирішив повернутися додому.

Проте коли товариші відійшли вже досить далеко, а серед голих скель, на яких чорними примарами сиділи зловісні орли, тривожно завив вітер, — хлопець злякався.