Борис Фрадкин - Полонені вогняної безодні

— Пора!

Вадим рішуче відсунув недопиту склянку чаю і підвівся.

— Але в нас є ще час, — заперечила Лена. — Старт призначено на дванадцяту, а зараз тільки початок дванадцятої.

— Нетерпіння — головний Вадимів порадник, — відгукнувся Андрій, який стояв біля вікна. — Ох, і перепало сьогодні від нього механікам! Ні на мить присісти не дав.

— Удвох на одного? — усміхнувся Вадим. Він обійшов стіл, пригорнув Лену. — Зате ж рейс який! Увесь світ завмер, чекаючи перших спалахів у двигуні ПВ-313. Андрій — людина байдужа, але ти, Леночко, не можеш не зрозуміти, яку чудову сторінку в історії підземної техніки ми маємо перегорнути.

Андрій мовчки дивився у вікно, в нічну темряву.

— Пора! — повторив Вадим

… Машина вирвалася за місто й помчала широким та безлюдним цієї пізньої години шосе. За рулем сиділа Лена. Вона вела електромобіль туди, де серед неясних обрисів гір світилися вогні стартового майданчика.

Обабіч шляху тягнулись яблуневі гаї. Вітер, залітаючи в напіввідчинене вікно кабіни, доносив аромат стиглих плодів. У небі мерехтіли яскраві серпневі зорі.

Дорога стрімко злетіла вгору, потім круто впала донизу. Електромобіль рухався майже безшумно. З верховини наступного підйому відкрився вид на стартовий майданчик, по краях якого височіли корпуси допоміжних служб і станції зв'язку. Звідси починали свій шлях підземні кораблі особливої конструкції — вони з'явилися всього шість років тому і призначалися для вертикальної проходки землі.

За колодязями, що лишалися в граніті, можна було полічити кількість проведених випробувань. Вихід з колодязя заливали бетоном. Світло-сірі пробки виразно виступали на темній поверхні граніту.

Промені прожекторів схрещувалися в центрі майданчика, освітлюючи ПВ-313. Він підіймався величезною циліндричною баштою, його металева полірована поверхня виблискувала так сліпуче, що Лена, вийшовши з електромобіля, затулила очі долонею.

— Ось він, наш красень! — Вадим на мить завмер, милуючись підземоходом.

Висота корабля досягала п'ятдесяти двох метрів, діаметр дорівнював семи з половиною метрам. Звужена вгорі частина корпусу робила його схожим на космічний корабель. Та на відміну від ракетоплана ПВ-313 не мав ні хвостового оперення, ні ілюмінаторів. До того ж його нижня носова частина була тупа, зрізана й правила за опору підземоходові.

Майданчик здавався безлюдним. Поруч із підземоходом Лена побачила масивну споруду, яка нагадувала портовий підйомний кран, тільки була значно вища — під нею вільно вміщувався ПВ-313. Цей підйомник мав ліфт для доставки людей і вантажу до люка в горішній хвостовій частині корпусу корабля. Вершина підйомника являла собою кабіну, покриту прозорим куполом.

Біля ліфта Вадима, Лену та Андрія зустрів черговий по старту.

— Добривечір, — привітався він.

— Уже ніч, — поправив його Вадим. — Усі зібрались?

— Так.

— І головний конструктор приїхав?

— Тільки-но.

— Чудово.

Вадим ще раз оглянув підземохід, повернувся до дружини й разом з нею зайшов у ліфт.

Нагорі, в кабіні, зібралися друзі та родичі членів екіпажу. Вадим наблизився до матері. Вона підвелася назустріч, немолода, сивіюча, але ще поривчаста, з живим, енергійним обличчям.

— А батько? — запитав Вадим.

— Його викликали на будівництво. Зате я не стрималась, приїхала. Про цей рейс стільки розмов! Лено, ти не влаштувала йому сцени? Щойно справили весілля, а він вирушає в рейс.

— Хіба його спиниш, мамо?

— До того ж лише на дві доби, — зауважив Вадим.

Він пішов до головного конструктора. Аркадій Семенович Ремізовський зустрів його пильним поглядом. Скупо усміхнувся. Геолог Дектярьов, що стояв поруч, невисокий, кремезний мужчина, сказав:

— Ось і наш командир. Ще чверть години — і в дорогу.

— До старту все готово, — промовив головний конструктор. — Машини оглянуто двічі.

— Тричі, — уточнив Вадим. — Я оглядав їх особисто.