Борис Фрадкин: Полонені вогняної безодні

До співрозмовників підійшли інші члени екіпажу: високий, худорлявий атоміст Біронт, один з найстаріших водіїв підземоходів Міхєєв, зв'язківець Скорюпін, механік Андрій Чураков.

— Час, — уриваючи розмову, Вадим подав знак черговому по старту.

Той підійшов до пульта, натиснув кнопку. На кутових вежах майданчика замиготіли червоні попереджувальні вогні, завила стартова сирена.

Вадим обійняв матір, поцілував у щоки. Потім рвучко пригорнув до себе Лену.

— Вадиме Сергійовичу, — головний конструктор міцно стиснув Вадимову долоню, — запам'ятайте: ніякого риску. Точне виконання програми випробувань. За будь-якої непередбаченої небезпеки одразу ж повертайтеся назад.

— Хіба я коли-небудь відступав од програми?! — здивувався Вадим.

— Щасливої дороги!

— Дякую, Аркадію Семеновичу. Чекайте нас із перемогою. З великою справжньою перемогою.

Екіпаж спустився до підземохода. Останнім залишив майданчик Вадим. Він оглянувся, помахав рукою Лені й матері.

Люк зачинили. Загудів мотор підйомника, і металевий міст повільно відсунувся вбік. У кабіні вимкнули світло, щоб краще бачити ПВ-313. Край майданчика підйомник зупинився.

Кілька хвилин ззовні не долітало жодного звуку. Раптом з-під площини, на яку спирався підземохід, вирвалося полум'я. Це запрацював термоядерний бур.

Потім долинув гуркіт. Лена поморщилась і затулила вуха — вона ніяк не могла звикнути до цього шуму, хоча й не вперше проводжала Вадима.

Із сопла двигуна вилетів стовп куряви, здійнявся на висоту восьмисот метрів, і там утворилася темна велика хмара. Ніс підземохода почав повільно входити в землю — так розжарений стрижень занурюється у віск.

Минуло кілька секунд, і полум'я сховалося в землі. Зате струмінь куряви, що бив із сопла, розжарився спочатку до малинового свічення, потім до жовтогарячого, нарешті, став сліпучо-білий, прямолінійний, як промінь світла. Він не поступався своїм блиском газовому струменю, що вилітає із дюз ракетоплана, з тією лише різницею, що у космічного корабля, який вирушає в дорогу, промінь світла падає до землі, прощаючись із суходолом, а тут — розчиняється в небі, востаннє пронизуючи повітряний простір.

Прожектори згасли, в них не було потреби. Навколо стало так видно, що можна було б вільно читати книгу. Виступили з темряви гірські відроги, заблискотіло озеро неподалік майданчика. Хмара куряви засріблилась, яскравіше позначилася на фоні нічного неба. В лісі занепокоїлися птахи. Самотні електромобілі, що проїздили по шосе, вимкнули освітлення.

Дванадцять чоловік у кабіні підйомника опустили на очі захисні окуляри. Вони мовчки спостерігали, як повільно щезає в землі підземохід. Швидкість його руху була невелика — всього з півметра на секунду. Але тим, хто проводжав, здавалося, ніби машина рухається набагато швидше.

Через дві хвилини після ввімкнення двигуна ПВ-313 зник під гранітною поверхнею майданчика.

Тьмяніла хмара куряви, згасало світло.

Ніч знову опустилася над потривоженим лісом, над горами. Проводжаючі роз'їхались. Але ще півтори години на кутових вежах світилися червоні сигнали. Вони попереджали, що наближатися до отвору, залишеного підземоходом, небезпечно. Термоядерний бур зробив граніт радіоактивним.

— Щасливої дороги, Вадиме, — шепотіла Лена, — щасливої дороги, любий.

По дорозі додому вона вела електромобіль на граничній швидкості. Вихоплені світлом фар із темряви, миготіли поблизу дерева.

Раптом у небі з'явилася вузька й пряма вогняна смужка. Перекреслюючи Молочний Шлях, вона тягнулась до зеніту.

Лена різко загальмувала машину, вийшла на шлях і, закинувши голову, стежила за смужкою. Незабаром до її слуху долинув віддалений гуркіт — черговий ракетоплан полетів у космічні далі.

Смужка давно загубилася серед зірок, а Лена все ще стояла й прислухалася. Їй здавалося, що вона відчуває, як вібрує грунт під її ногами — це ПВ-313 заглиблювався в надра землі.

Підземохід рухався вертикально вниз. Гіроскопічні автомати забезпечували йому курс точно по радіусу землі. Швидкість зростала, якщо на шляху зустрічалися м'які вапняки чи сланцеві породи, зменшувалась, якщо знов починався граніт, але в середньому становила півметра на секунду.

Вогняний смерч перетворював шар речовини, крізь яку проходив бур, у найдрібніший пил. Через систему всмоктувальних патрубків, котрі розмістилися поміж внутрішньою та зовнішньою обшивками корпусу, пил надходив до термоядерних камер підігрівання. Там під дією високої температури він обертався на пару, а потім з великою швидкістю вилітав через дюзи. Робота камер підігрівання в принципі нічим не відрізнялася від роботи камер згорання на перших гасових реактивних двигунах.