Вахтанг Ананян - Полонені Барсової ущелини

— А ти бував там? — спитала Шушик.

— Я? Не буду брехати — ні. Батько не дозволив. Але з вершини скелі я бачив, як по цій стежці йшов батько з товаришами… Чого ж ми стоїмо? Ходімо! Годину всього йти. Побачимо чудеса Барсової ущелини, розповімо про них у селі, може, в газету напишемо.

— В піонерську газету? Чи не хочеш ти, як Камо, прославитись? — лукаво глянула на Ашота Шушик.

У куточках її гарненького рота сховалась іронічна посмішка.

Від натяку дівчини Ашот зніяковів. Але одразу опанував себе і відказав:

— Я бачу, у твоїх мріях весь час тільки цей Камо з Лчавана. Розхвалили його… Ти думаєш, він кращий за нас?

Справді, відтоді, як Ашот прочитав книжку про юних натуралістів села Лчаван, про їх сміливого керівника Камо, він не знав спокою. Йому хотілося якнайшвидше показати свою сміливість. Адже і здібностями, і фізичною силою, а головне, відвагою Ашот перевершував своїх однолітків: він був першим натуралістом і єдиним мисливцем у школі.

Все це породило в ньому деяку зарозумілість, самовпевненість. І хоч на власні очі Ашот не бачив Камо, він страшенно обурювався, коли про цього лчаванського натураліста говорили з таким захопленням. Що це було — хороша заздрість, ревнощі чи ще якесь неясне почуття, — цього він і сам не міг зрозуміти, але в голові його народжувалися дедалі фантастичніші мрії, штовхаючи на несвідомі вчинки. Ой, як йому хотілося стати героєм!..

— Камо не допустив би вагання в рядах своїх друзів. Він сміливо повів би їх у пастку Барсової ущелини, — непомітно підморгнувши дівчині, сказав Гагік.

— «Камо», «Камо»! Як ви здивували мене своїм Камо… Ходімо краще!.. — запалився Ашот, і в очах його блиснули знайомі всім іскорки. Товариші зрозуміли, що тепер ніяка сила не спинить їхнього друга.

Асо слухав їх і дивувався: таке просте питання викликає стільки суперечок! Закинувши свою палицю на плече, він гукнув собаку:

— Ну, Бойнах, ходімо!

— Куди? — спитала Шушик.

— У Барсову ущелину…

— Виходить, я боягуз? Не уявляю полювання без шашлику… Ну, тоді ходімо всі. — І Гагік рішуче ступив на стежку, що вела до протилежної гори. За ним рушили інші. Внизу лишився тільки Саркіс.

— Іди, йди, сховайся у матері за спідницею! — крикнув йому згори Гагік.

Від образи й гніву сірі очі Саркіса потемніли, а на тонкій шиї здулися вени. Чи показав хоч коли-небудь свою хоробрість Саркіс? Невідомо. Але завжди, як тільки він з’являвся серед сільських хлопчаків, вони одразу ж замовкали або розбігалися. З своїми ровесниками Саркіс розмовляв владно, не любив заперечень. Рано чи пізно кожен, хто не слухав його, був покараний. Особливо (взимку: Саркіс підкладав у сніжки камінці. А на нього ніхто ніколи не наважувався підняти руку. Може, тому, що батько Саркіса, комірник Паруйр, вважався впливовою людиною в колгоспі?.. «Ця нікчема Гагік наважився глузувати з мене. Надавати йому стусанів, щоб запам’ятав на все життя?.. Та ще встигну… Що ж робити?.. Повернутися в село чи йти з цим божевільним Ашотом?.. — міркував Саркіс. — Повернешся — від самих жартів Гагіка, який обов’язково прибреше, не обберешся клопоту. Ні, мабуть, таки доведеться йти з цим фанатиком Далекого Сходу..»

Саркіс неохоче поплентався слідом за товаришами.

— Хоче прославитись… Надто честолюбивий… — бубонів він собі під ніс.

Юні мандрівники поволі піднімалися схилом гори. Діставшись верхівки скель над Барсовою ущелиною, вони зупинились мов зачаровані. Перед очима відкривався куточок невимовної краси.

Далеко внизу розкинулась долина Араксу, з двох боків оточена високими горами. Хмари і тумани дрімали на їхніх гострих вершинах. Можливо, то від порівняння з цими скелями, суворими і похмурими, земля біля їх підніжжя здавалася особливо м’якою і привітною? Чи, може, річка, що, сріблястим поясом перехопила долину, надавала цілому краю невимовної краси? Чи то стрункі персикові дерева, високі тополі, гаї і фруктові сади, серед яких мирно диміли вірменські села, прикрашали його і робили таким неповторним, затишним? А може, це птахи принесли з півночі радість, ті птахи, що цілими зграями летять сюди кожного літа з далеких берегів?

Мандрівники стояли на одному з численних пасом Малого Кавказу. Пасма ці тягнуться вниз, до Араратської долини, а сам хребет — до Ірану. Його скелясті вершини врізуються в бірюзові глибини неба і, огорнуті фіолетовим серпанком, поступово зникають десь далеко на горизонті.