Вахтанг Ананян - Полонені Барсової ущелини

Під рудими скелями чорніла якась широка дірка. Юні мандрівники вирішили тут відпочити. Це був вхід до глибокої темної печери. З неї, мабуть, колись витікала вода і пробила тут щось схоже на річище з гладенько обточеним камінням.

— Тут, мабуть, щовесни б’є джерело, — зауважив Гагік.

— Нічого собі джерело! Поглянь, яке широке річище, — задумливо сказав Ашот, входячи в печеру. — Прямо як річка…

Долівка в печері теж була розрита водою і одшліфована, як на морському березі. «Невже й це вода зробила? — подумав він. — Скільки ж її витікало звідси, що з’явилася яма завширшки два кроки?»

— Нічого не розумію, — похитав головою хлопець.

Непомітна усмішка майнула в Саркіса на губах.

Вона, здавалось, говорила: «Ех ти! А ще вважаєш себе досвідченим натуралістом! Ану спробуй пояснити!»

— Гадюка, гадюка! — з жахом вигукнула Шушик.

І справді, зачепившись хвостом за кущ, який стирчав у скелі над входом до печери, звисала сіра, з коротким тілом і плескатою головою, страшна гадюка — гюрза.

— Камінням її, камінням!.. — закричали хлопці разом.

Вони, жителі Араратської долини, добре знали, що гюрза — найнебезпечніша з місцевих гадюк. Щороку кілька тварин гинуло в селі від отруйних укусів цього огидного плазуна. Зрозумілими були через те жах і ненависть, що охопили хлопців у цю мить.

Шпурляючи каміння, вони скинули гадюку з скелі і тут же добили її. Ашот заходився здирати з гадюки шкіру, пояснюючи друзям:

— Погляньте, у неї навіть очі прикриті шкірою. Ось чому гадюки погано бачать.

— Як? Хіба у них немає повік? Хіба вони не кліпають? — здивувалася Шушик.

— Ні, не кліпають. Тому й погляд у них такий холодний, неприємний. От добре, що ми знайшли гюрзу. Подаруємо шкіру шкільному музею… Ой, що це таке? — І Ашот підняв із стежки кілька кісток. Оглянув їх і вирішив, що це кістки дикої кози. Тоді він швидко викинув їх і пішов уперед. «Кажуть, що тут не буває вовків. А це ж, мабуть, вовки козу розідрали!» — подумала Шушик.

— Стривай, Ашот, — гукнула дівчина. — Тут, певно, бувають вовки.

Хлопець несподівано зашарівся, але взяв себе в руки:

— Ти що, думаєш — орел не нападає на козенят?

Самовпевнений тон товариша не сподобався Саркісу. «Ніколи й не спитає, як вважають товариші! — подумав він. — Думає, що все знає і абсолютно правильно пояснює». Саркісу страшенно захотілося, щоб його «суперник» хоч раз та помилився на очах у товаришів. Повернувшись, він схопив кілька кісток і роги, що лежали на стежці, і в’їдливо запитав:

— На таку тварину, по-твоєму, може напасти орел?

То, безумовно, були кістки великого козла. Це зрозуміли всі. Ашот знітився. Йому нічого було відповісти, хоч і дуже хотілося заперечити. Хлопець вирішив мовчати.

— Здох, мабуть, — байдуже буркнув він.

Але Саркіс мовчки показав товаришам сліди зубів на одній з кісток. Це викликало невиразну тривогу в Шушик і Гагіка. Тільки Асо був спокійний. «Виходить, тут, в ущелині, є якийсь звір?..» — подумав кожен з присутніх, не наважуючись, проте, висловити вголос свій здогад.

— Ну, гаразд! Мабуть, щось давнє, — вдаючи з себе безтурботного, сказав Ашот і, взявши з рук Саркіса роги, додав: — Їх ми теж подаруємо кабінету природознавства… А черепашок тут скільки! Збирайте!

— А це що за черепок? — спитала Шушик, витягуючи з щілини в скелі костяну черепашку завбільшки з долоню.

Ашот взяв знахідку, мигцем глянув на неї і зневажливо відкинув.

— Гарний керівник юних натуралістів! — зауважив Саркіс і підняв черепашку. — Їй ціни нема, а ти викидаєш.

— Ну, якщо ціни нема, то сховай її у себе в скрині…

Саркіс нічого не відповів. «Хіба з ним варто говорити! Не розуміє, що коли ми знайшли тут, у скелях, морську черепашку, то це щось мусить означати…» І він поклав знахідку в кишеню.

Перебігаючи від каменя до каменя, кожен з мандрівників намагався знайти щось особливо цікаве, щоб внести свій вклад в шкільний музей. Ашот знайшов два величезних орлиних крила. Гагік надибав камінь з вкрапленими в нього якимись блискітками і клявся, що натрапив на алмазні розсипи. Шушик з дитячим захопленням підбирала черепашки, а. Асо знайшов і мовчки віддав дівчині свої знахідки: велике перо грифа, червоний дзьоб куріпки… З одної печери він виніс і віддав Шушик величезний букет. Квіти яскріли на сонці всіма кольорами райдуги, але не пахли, бо були… кам’яні.