Олександр Афонін - Йдучи дорогами життя…

Людина від народження крилата,
Бог крила всім без винятку дає.
І хоч не кожна буде з них літати,
Однак людина знає: крила є.
По-різному їх люди називають,
Але не в назві крил таїться суть.
Лиш тих вони у небо піднімають,
Що все життя по совісті живуть.
Хоча воно й по-різному буває,
І дехто у стремлінні до мети
Ці крила, як непотріб, відрізає,
Бо неможливо з крилами… повзти.

Попри прогноз, сьогодні сонце вийшло
У синім небі, і в урочний час…
Благослови, прошу тебе, Всевишній,
Цей літній день, а разом з ним і нас.
І віджени не літню прохолоду,
Бо «кушкатись» у одяг сил нема,
Та подаруй нам лагідну погоду,
Адже це літо все ж, а не зима.

Від небуття і аж… до небуття.
Це час для нас відведений Ярилом.
Його ми називаємо життям,
І лише день цього життя мірило.

А ми скептично ставимось до дня
Та іноді його й не помічаєм,
І біжимо весь вік свій навмання,
І день за днем роки життя втрачаєм.

Цінуймо дні, «цеглиночки» буття,
Бо кожен з них – маленьке справжнє диво.
Бери від дня все, що дає життя,
І проживи змістовно і… красиво.

У небі післягрозовому
Блукає місяць одинокий.
Йому там сумно, молодому.
І він у задумі глибокій:
Куди поділися кохані
Його подружки-зіроченьки?
А може, вийшов він зарані?
Чи може, дощик чималенький
Із блискавицями і громом
Перелякав їх дуже нині?
Тому й втекли вони додому
Й сховались в небі темно-синім.
Тож і не треба їх шукати
Тобі, ще дуже молодому…
Зірки у хмарах будуть спати.
І ти, мабуть, йди спать додому.

Прорвалось «черево» небесне,
І цілу ніч тече вода…
Однак, якщо сказати чесно,
Така ось злива – не біда.

Земля вологу набирає,
Мабуть, на всі прийдешні дні,
Бо знає, що її чекає…
Чогось здається так мені.

Прогноз нам спеку обіцяє,
А не дощі і холоди.
Тож без води, це кожен знає,
І ні туди і ні сюди…

Тому дощу радіти треба,
Що прилетів до нас здаля,
Бо він – дарунок щедрий неба,
Щоб плодоносила земля.

Красиве небо… Що не день – все різне!
То ніжне, мов троянди пелюстки.
А то суворе, з блискавками, грізне,
І кожен раз на відстані руки.
До нього доторкнутись лише треба,
Щоб у душі з’явилось відчуття,
Що ти і сам частинка цього неба
Мінливого, як нинішнє буття.

Здається, літо знову повертається,
Дощами небо вимивши так чисто.
І сонце вранці щиро посміхається,
В обійми беручи ще сонне місто.

Дніпро з глибоким небом сперечається,
Хто з них синіше, хто з них красивіше.
І день для вас вже звично починається
Моїм простим і теплим літнім віршем.

Вже скільки нами пройдено доріг,
Вже скільки справ ми у житті зробили…
Сьогодні сорок п’ять минає літ,
Як ми шкільний поріг переступили.
Хто облисів, а в кого – сивина,
А хто й пішов небесними шляхами…
Та всі вони, як і ота весна,