Олександр Афонін - Йдучи дорогами життя…

Я закоханий в грона ці білі!
Як хвилюють і п’янять вони!
З юних літ такі любі і милі
Ці чарівні дарунки весни.
Квітів в світі існує багато,
Та акація, мабуть, свята.
З незрівнянним її ароматом
Знов юнацькі приходять літа.
Знову крилами серце тріпоче,
Наче птах, що досяг вишини.
І твої помічають знов очі
Те, що з віком приходить лиш в сни…
Почуття – наче хвилі цунамі
Чи напруга у тисячу ват.
Так, як в юності, грається з нами
Цей акацій святих аромат.

Останні акорди зіграє сьогодні весна,
У зелені парків востаннє плесне білим цвітом.
Примхливою дуже була цього року вона,
А вже через день нам у вікна постукає літо.

Яким воно буде? Мабуть, як і наше життя:
То сонце, то хмари, то блискавки рватимуть небо…
А ми і надалі долатимем шторми буття,
Хоч, може, й не варто, однак розумієм, що треба.

Май стремительным был, как выстрел.
Ярким солнцем насквозь прострочен.
Мы стремимся жить очень быстро
И сквозь дни убегаем в ночи.
Не успеет зажечься утро,
Мы же вечер торопим снова.
Вот сказать бы хоть раз кому-то,
Словно в сказке, святое слово,
Чтобы время остановило
Неустанный свой бег. На немножко…
Чтобы солнышко лишь всходило
В нашей жизни. В душе. В окошке.

Зацвіла в городі бузина,
Та ще й дядько з Києва приїхав.
В середу іде від нас весна
Й час квітучих цих духмяних віхол.
Викидає жито колоски,
Дозріва черешня в верховітті.
Й вечір майже літній, вже такий,
Бо воно блука десь в підворітті.
Обіцяють, спека нас знайде,
І, мабуть, найближчими вже днями.
Соловейко ж весну проведе
У квітучій бузині піснями.

Посміхнімось сонцю і траві в росі,
Надихаймось щастям і земній красі.
Слухаймо, як пісню вітер нам співа,
Бо любові ніжні в пісні тій слова.
Киньмо думки ниці, зваживши на те,
Що прийшло вже літо – літечко святе.

Между пышными липами, кленами
Бродит лето, хмельное, зеленое,
Собирает и дарит ромашки.
Как рубашка, душа нараспашку.
Ему солнце улыбкою светится.
Утром с летом приятно так встретиться
И сказать и ему, и кому-то
С чистым сердцем: «Ну, доброе утро!»

У нашому житті все навпаки.
На жаль, це розумієш лиш з роками.
В дитинстві дні були, немов роки,
А з віком вже роки спливають днями.
Тож з часом їм уже втрачаєш лік,
І день, і рік сприймаєш однаково.
Цінуйте день з дитинства і повік,
Бо саме день всього життя основа.

Онучко наша, ніжне наше чудо!
Пшеничні коси, очі голубі…
Твоє життя нехай щасливим буде
І доля посміхається тобі.
Хай світлі будуть дні твої і ночі,
А радість обніма тебе крильми.
Хай буде все лиш так, як ти захочеш.
І, скільки зможем, поруч будем ми.

За небокраєм сонце сідає,
У верховітті пташка співає.
Її не видно, а пісню чути.
Слухають пісню вечір і люди,
Бо в її звуках ніжне кохання.
Птаха співає з раннього рання.
Протягом дня не змовкає ця пісня,
Щастям дзвенить вона десь поміж листям.
Так, без упину, лиш може співати
Той, хто всім серцем уміє кохати…

Дождь скомкал вечер, словно промокашку,
И прогремел по цинку ливнестоков…
Где-то скулит промокшая дворняжка,
Скулеж влетает в створ открытых окон.
А вместе с ним чуть горьковатый запах
Откуда-то здесь взявшейся полыни…
Прокручиваю рой проблем на завтра
Плюс те, что не успел решить я ныне.
Настольной лампы свет глаза не режет,
Стол освещая желтым ровным кругом.
После дождя приятный воздух свежий
Да мошкара, что мчится друг за другом…
Обычный день подходит к завершенью,
И стрелки на часах твердят: «Пора!»
За день в трудах пусть будет утешеньем
Спокойный сон июньский до утра.

Сховався вечір в кучеряві хмари,
Що в сутінках нагадують овець.
У величезну втомлену отару
Зігнав їх всіх бешкетник-вітерець.
Він хоч підпасок, але дуже спритний:
Збирає вперті хмари звідусіль.
А з-поза хмар і пастуха вже видно —
Виходить місяць знов на виднокіл…
Ох, як же – й це сказати чесно треба —
Стомились жити в хмарній ми імлі!
Хай хоч вночі, та буде чистим небо,
І людям стане легше на землі.