Олександр Афонін - Йдучи дорогами життя…

Пальчики к пальчику – это рука,
Несколько тучек – уже облака,
Сердце к сердечку – значит, любовь…
Всем это ясно даже без слов.
А если губы прижаты к губам,
Бродит рука по твоим волосам,
Кровь, словно колокол, бьется в виски,
И мы слились, а не просто близки?..
Значит, с тобой мы от счастья пьяны
Встречею нашей с той давней весны.
Дням и неделям теряем мы счет,
И мимо нас просто время течет.
Соединяя и души, и кровь,
Нас пеленает любовью… ЛЮБОВЬ!

І знов Всевишній день дарує нам
Й найвищу милість жити і творити.
Тому, на зло всім нашим ворогам,
Вчимося одне одного любити.
Лише любов веде у майбуття
Красиве, життєдайне і без крові.
А розбрат убиває зміст життя.
Будуймо ж Україну у любові!

Я скучив за усміхненим обличчям,
А тут, в Берліні, цих облич багато,
Хоч день буденний, прохідний і звичний,
А не якесь для всіх веселе свято.

Отак іду у натовпі поволі,
І до облич не треба придивлятись.
Усмішки всюди! Й якось мимоволі
І сам я починаю посміхатись.

Я спробую, звичайно, якщо вдасться,
І розпитаю у берлінців нишком:
Вони так посміхаються від щастя
Чи щастя їм дарує всім усмішка?

Рожево-біле море заливає
Світ весняний від краю і до краю.
І справді, уже слів не вистачає,
Щоб передати те, що відчуваю.

Жага шалена, наче птах, злетіти
Над неозорим цим квітучим раєм.
Не дихати повітрям, його пити
Як напій чарівний, що окриляє.

Дарує сили жити і наснагу
До творення щасливого, людського,
Біль забирає і тамує спрагу
В тих, хто долає непросту дорогу.

Тому прошу тебе не поспішати.
Ти чуєш, Весно? Я тебе благаю!
Хоч людям Богом не дано літати,
Та подумки з тобою я літаю.

Над Берліном небо спохмурніло,
Вітри дощ з Баварії несуть.
Зранечку тепло десь відлетіло,
А дощі нас точно не минуть.

Взагалі погода не весняна,
Хоч квітують парки і сади.
Мабуть, зацвіли вони зарано,
Бо не відійшли ще холоди.

Для берлінців ця погода звична.
Не важливо, пішки чи в авто,
І тому на вулицях столичних
Нині поруч шорти і пальто.

Ось сиджу і так собі міркую,
Хоч в Берліні вже не перший раз,
Що, напевне, в шортах помандрую,
Бо тепліше ж в Києві у нас.

Подякуємо Богу в унісон.
Він, сподіваюсь, голос наш почує,
За те, що за життя дарує сон,
Який серця і душі нам лікує.
Рубцює рани і стирає все,
Що пам’ятати, мабуть, і не варто.
І спокій нам лиш тільки сон несе.
Він розуму й здоров’я чесна варта.

За що люблю я місяць травень?
За уособлення весни!
За ці, уже розкішні трави,
За ночі теплі і ясні.
За перші солов’їні пісні
І за заквітчані сади.
За те, що синє небо висне
У лоні чистої води.
За хміль, розлитий у повітрі,
Що навіть подих перейма.
За те, мабуть, що в цілім світі
Пори щасливіше нема.

Знов дощ пішов, і місто затихає,
Хоч десь далеко грають блискавиці.
Я добрим людям гарних снів бажаю,
Хіба, крім тих, кому чомусь не спиться.
Причин для цього може буть багато,
Бо для безсоння теж потрібні теми.
У когось це, мабуть, родинне свято,
Комусь же заважають спать проблеми.
Одначе сон – така цікава штука,
І кожен з вас про це напевне знає,
Веселощі, проблеми наші й муки
Він все одно до ранку подолає.
Тож як би ми супротив не чинили,
Які б нас не гнітили там тривоги,
Його здолати ми не в змозі силу…
Бажаю сну над вами перемоги!

Уже пени′тся изумрудно роща,
И отзвенели бойкие ручьи.
Уже пьянящей ночью яркозвездной
Несмело пробуют свой голос соловьи.
Земля раскрыла теплые объятья,
Приняв в подарок горсточки зерна.
И смолкли в изумленьи ветры-братья,
Испив весны волшебного вина.
Потоком чувств в единое мгновенье
Смывает все привычные слова,
Когда весной приходит ощущенье
С природою высокого родства.

Збиває дощ рожеві пелюстки,
Весна лякає холодом осіннім.
Уздовж бордюрів дощові струмки
Течуть у пишній пелюстковій піні.

Свинцево виснуть низькі небеса,
Четвертий день дощ місто кропить рясно.
Сум серце тисне, що така краса
В дні дощові, як свічка, швидко гасне.