Олександр Афонін - Йдучи дорогами життя…

Даруй, Всевишній, милість нам свою,
Дощ заміни погодою ясною.
Дай довгих днів в квітучому раю
І щастя надихнутися весною.

Бо саме він, оцей квітучий світ,
Гамує біль й одвічний наш неспокій.
В нім не ведеш ти відлік власних літ
І мрієш знов про світле і високе.

Сьогодні на ніч «висвятилось» небо,
І ясний місяць виплив угорі.
Такий яскравий, що, мабуть, не треба,
Що можна вимкнуть в місті ліхтарі.
В колодязь двору зорі заглядають
Уперше за похмурі й мокрі дні,
На завтра день розкішний обіцяють
І змовницьки підморгують мені.
Я зрозумів. Піду і погуляю,
Хоч й для Берліна досить пізній час.
Однак піду, нехай пообнімає,
Як в юності, бузковий вечір нас.
Хай понесе на ароматних хвилях
Й затягне у стрімкий кохання вир…
Я ж на балконі в нездійсненних мріях.
І місяць посміхається у двір…

День такий, як обіцяли:
То хмари, то сонце,
То дощем нас поливає,
То промінь в віконце.
То ридає низьке небо,
То сонечко в сині…
Може, так воно і треба?
Свято ж таке нині…
Зі сльозами на очах.

Ось і все. Віддзвеніли копита
По бруківці минулого дня.
Бо травневий, ще з вечора, вітер
Осідлала ця ніч, мов коня.
От і скаче вона між світами,
Між минулим й прийдешнім ще днем,
Що бруківкою теж скоро стане,
Коли так, як і цей день мине.
Майбуття ми ще в змозі змінити,
Нам підвладні прийдешні ще дні,
А минулі – бруківка в копита,
І змінить їх не можна вже, ні.

Вітер заплітає вербам коси
Так, як заплітав колись твої.
Не твої сьогодні, мамо, роси
Й не тобі співають солов’ї.
Не для тебе сонце в небі сяє
І вночі підморгують зірки.
Як же тебе, мам, не вистачає
Й дотику легенького руки!
Я хотів сказати так багато,
Але в цій буденності не встиг.
Мамо, мамо, мила моя мати,
Ти не ступиш вже на мій поріг.
І не усміхнешся ти лукаво,
Бо в далекі вже пішла світи…
Ми співаєм мамам в свято славу,
Але не навчились берегти.

Незабутнє… Те, що позабути
Ти не зміг у вихорах буття.
Це події, але більше люди,
Ті, що стрів ти упродовж життя.
Ні, не посадовці й депутати,
Й не міністрів нескінченна «рать».
Їх, безликих, треба забувати,
Бо таких не варто пам’ятать.
Незабутні – ці не лізуть в очі,
Їх відсутність слави не пече,
Вони мовчки в злії дні і ночі
Дружнє підставлятимуть плече.
І в найтяжчу, у лиху годину,
Не важливо, звуть їх чи не звуть,
Хліба скибку, і для них єдину,
Непомітно в дім твій принесуть.
Незабутніх треба пам’ятати,
Бо вони є тим, що в світі сутнє!
Ти їх поіменно будеш знати,
Якщо стати зможеш незабутнім.

Серед буденності породи —
Я думаю, що це вам вдасться —
Знайдіть крупинку насолоди
Й маленький самородок щастя.
Хоч маса їхня незначуща,
Та я прошу, великий Боже,
Хай у страшному світі сущім
Вони нам вижить допоможуть.

Мережить сонце променями вії,
Зелений лист і ллється між віття.
Це день новий нову дає надію,
І новим змістом повниться життя.

Я знову вірю в щире, справжнє, чесне
В житті і праці, в мирі і в борні…
Нехай і справді все воно воскресне!
Цього найбільше хочеться мені!

Хай я не сплю… От думаю, чого й ви не спите?!
Бо сон після полуночі – то діло вже святе!
Які проблеми й сумніви донині мучать вас?
Повірте, що для сумнівів ніч не найкращий час.
Швиденько до подушечки, у снів бо інша суть.
За ніч проблеми ваші всі разом зі сном минуть.

Гóрода шум стихает,
Вечер прохладой дышит,
Звезды пешком гуляют
По потемневшим крышам.
Томный сирени запах
Словно бальзам на душу…
День будет только завтра.
Ты тишину послушай,
Шторы раздвинув складки.
Час наступил покоя.
А чтобы спалось сладко,
Ночь помолчит с тобою.

Просто слова, що лягають рядок до рядочка,
Просто думки, що неначе мурахи снують.
Ці – про дорослих уже моїх сина і дочку,
Ці ж – про онуків, які спати теж не дають.
Просто робота, від ранку до пізньої ночі,
Клопоти вічні й тривоги, мов грона, рясні.
Просто щоденні червоні, «комп’ютерні», очі
Й вічні папери, що так остогидли мені.
Просто проблеми, що тиснуть на мозок і плечі,
Хоч і не власні, та взявся тягар цей нести…
Просто, як Бога, чекаєш ти іноді вечір,
Денне ж бо поле бракує вже сил перейти.
Просто весна, що свої нині крила складає.
Швидко деньочки минули її золоті.
Просто життя, в якім часу на себе немає.
Мабуть, тому, що живемо в часи непрості.