Олександр Афонін - Йдучи дорогами життя…

Та свіжа зелень «запушила»
Всі сквери й парки навкруги.
Щодень весна вже входить в силу
І розмиває береги.

Нам почекати трошки треба.
Нехай ще кілька днів мине,
І під весни блакитним небом
Квітуча хвиля в світ плесне.

День промайнув. А я і не помітив,
Що ніч давно панує у дворі.
Що ж, буду спать, хоча у вікна світять
Весняні зорі, наче ліхтарі.
Ох, весняні ці чарівниці-ночі!
Люблю я вас й ціную кожну мить.
Й хоч вік не той, і спати хочуть очі,
А серце, як і в юності, не спить.

Ой, як люблю, люблю її одну!
І в світлий дощ, й в зігрітий сонцем ранок.
Яке ж то щастя, вийшовши на ґанок,
Зустріть найкращу дівчину – Весну!
І обійняти за тендітний стан
Й разом злетіти в неба сині далі,
Туди, де лише радість без печалі,
Та ще кохання неземний дурман.

Встречай улыбкою рассвет!
Начало дня – это прекрасно!
Коль Бог нам дарит этот свет,
То, вероятно, не напрасно.
Понять, увидеть, ощутить,
Прочувствовать его нам надо,
Чтобы понять, что право жить —
То величайшая награда!
Увидеть неба синеву,
Услышать птиц весенней ранью,
Упасть в зеленую траву…
Не это ли за счастья гранью?
Да, есть проблемы бытия,
И путь судьбы порою зыбкий,
Но будет светлой жизнь твоя,
Коль начинаешь день с улыбки.

Твої очі такі зелені,
Бо вони із трави в росі.
Поцілунок – мов сік із клена…
Я вклоняюсь твоїй красі!
Твоя пристрасть така нестримна,
Й зовсім юні з тобою ми.
Весно-весно, моя царівно,
Поцілуй мене й обніми.

Те місце, де зробив найперші кроки
Й промовив найважливіші слова.
Про неї пам’ять в нас живе, допоки
Людина є, людина ще жива…

Я часто сню своїм поліським краєм,
Ці сни й донині не перевелись…
В дитинстві Вільчу називав я раєм,
Те селище, де народивсь колись.

Хоч про життя то це неправда буде,
Насправді воно райським не було.
А рай у тім, що є довкола ЛЮДИ
Та ще природи дивовижне тло.

Я пам’ятаю всіх їх поіменно:
Сусідів й друзів, що тоді жили,
Й підтвердити готовий достеменно:
Вони людьми ж бо справжніми були!

Разом ділили радості, і біди,
І зло сприймали як найбільший гріх.
То ж не біда (нема де правди діти),
Якщо вона розділена на всіх.

Ми, хоч малі, а розуміли ніби,
Що означа «буть справжніми людьми».
Це коли ти свою шкоринку хліба
Розділиш разом з іншими дітьми.

Окрім людей, ще безкінечно милі,
Такої дивовижної краси,
На сотні кілометрів чи ж бо милей
Старі, як світ, ліси, ліси, ліси…

Вершини сосен та дуби крислаті,
А поміж них – берізок світлий гай.
Ліс на гриби і ягоди багатий,
І для людей це дійсно справжній рай.

Він нагодує, він і обігріє,
Коли зими прийде сумна пора,
Шум лісовий думки важкі розвіє,
Наповнить душу відчуттям добра.

А ще корів ми в лісі випасали,
Женучи їх по вранішній росі.
Ми в лісі й з лісом разом виростали
У цій земній невимовній красі…

Життя текло спокійно, мирно, тихо,
Як на Поліссі у річках вода,
Допоки не прийшло в цю землю лихо.
Ні-ні, не лихо, а страшна біда.

Знялись з гнізда невидимі шуліки,
Яких і голоси нечутні теж,
Несучи смерть, ту, що не знає віку,
Жалю не знає і не знає меж.

Розквітла квітка чорного полину,
Немов навала чорної орди,
Накрила нас і нашу Україну
Безмовна тінь смертельної біди.

Вона зтруїла все: і хліб, і воду,
Й не зрощені людьми ще врожаї,
Примусивши частину мого роду
Благословенні кинуть ці краї.

Все залишали: прадідів могили
Й нажите поколіннями добро…
У вірші передать немає сили,
Як це безмежно боляче було…

Рознесло лихо земляків по світу.
Вже деяких згубились і сліди.
І ліс росте вже, а не льон чи жито
На місці Вільчи й спільної біди.

Однак я мрію, що пора настане,
І, повернувшись з виру небуття,
В моїм Поліссі Вільча знов постане,
І завирує в ній нове життя!