Сергій Гальченко - Володимир Сосюра

Я не люблю тих, хто державне мислення розуміє, як якусь загальну кабінетно-телефонну абстракцію з реально-гардинним флер-д’оранжем.

Це не люди, а футляри. […]

Мені боляче не за себе, мені боляче, що нами керують люди такого типу, як Ви».

Перебуваючи тоді в Москві, В. Сосюра спілкувався із М. Хрущовим, Д. Коротченком, Старченком і при цьому не забував зауважити, якою мовою (українською чи російською) говорили ці державні мужі. Очевидно, й ті події стали теж однією з причин написання вірша «Любіть Україну!».

Вивчаючи спадщину В. Сосюри, найкраща частина якої десятиліттями лежала захованою (заарештованою!) в спеціальних архівосховищах і була практично недоступною навіть фахівцям – дослідникам його творчості, ще раз переконуємося в тому, яким великим талантом володів поет: і неперевершений лірик, і прозаїк (роман «Третя Рота»), і безкомпромісний політик, коли йшлося про Україну, її історію, мову і культуру взагалі, а ще – безпощадний сатирик, який у своїх байках та епіграмах не шкодував ні тодішнього голови Верховної Ради (байка «Магнат»), ні міністра культури, ні чиновника-пігмея, який своєю нікчемною рукою «різав» тиражі українських видань:

Або:

Такого увічнення заслужили комвидавівські чиновники, які на початку шістдесятих років доклали рук до скорочення тиражів україномовних видань. Не менше дісталося тоді небезталанним вченим М. Шамоті, Л. Новиченку, І. Білодіду за їхню вірну службу тоталітарній системі. В чернетках поеми «Розстріляне безсмертя» знаходимо такі рядки:

В. Сосюра, очевидно, найбільше з-поміж українських письменників переймався (і головне – не мовчав!) найнагальнішими проблемами свого народу – здобуттям незалежності і збереженням рідної мови. У відомому тільки тепер поетичному посланні «До брата» (31.V.1960) поет в останній строфі проголошував:

Цей вірш В. Сосюра теж пустив ще недрукованим поміж людей і навіть записав у книзі відгуків для відвідувачів одного з музеїв України. І лояльна дирекція давала переписувати цей вірш деяким екскурсантам. Майже тридцять років цей твір робив свою справу – не дозволяв приспати національну свідомість.

Ніхто й ніколи не зміг примусити В. Сосюру мовчати.

Ці рядки кінця двадцятих років (вони збереглися лише в пам’яті незабутньої дружини поета – Марії Гаврилівни), коли для багатьох стало зрозумілим, що подальший поступ у бездержавній країні Україні – це намагання летіти з поламаними крилами до зірок:

Історія цього вірша – «Навколо радости так мало» – вельми цікава і характерна для епохи, в якій жив поет (про це буде сказано нижче). Вірш (пізніше його визнано як вступ до поеми «Мазепа») написано влітку 1927 р. в Одесі. Оригінал автографа (можливо, авторську копію) було подаровано білоруському поетові і критику Алесю Дударю, якого вперше репресували в 1927 p., вилучивши в нього в Мінську і рукопис В. Сосюри. Після третього арешту 1937 р. Дударя розстріляли, а вірш українського поета пролежав в архівах КДБ Білорусі до 1996 p., коли напередодні 5-ї річниці проголошення Незалежності України керівник спецслужби Білорусі передав його Надзвичайному і Повноважному Послові України. Аж восени 1996 p. MЗC України передало цей раритет до Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, де вже зібрано у відділі рукописів найцінніші архівні матеріали В. Сосюри.