Сергій Гальченко - Володимир Сосюра

Інші оповідачі стверджували, що в первісному варіанті балади не могло бути слова комсомолець , а було українець .

У В. Сосюри, як, очевидно, ні в кого з українських письменників, було чимало неопублікованих творів, які не творилися лише для шухляди, оскільки автор не утримувався від їхнього оприлюднення – читав друзям і навіть випадковим знайомим, дарував декому свої рукописи або дозволяв переписувати твори, ще не санкціоновані до друку Головлітом. Таким чином, у 1920 – 1960-х рр. значна кількість сосюринських творів поширювалася серед читачів у рукописних копіях, починаючи від поем «Махно» і «Мазепа» і кінчаючи гострими епіграмами на М. Шамоту, Л. Новиченка, І. Стебуна та інших. Саме твори В. Сосюри були в ті роки чи не найпопулярнішою самвидавівською літературою.

У романі «Третя Рота» В. Сосюра згадує, як він у вірші «Любіть Україну!» (1944) у третій строфі перші два рядки

змінив на

У такому переробленому вигляді вірш було включено до збірки «Щоб сади шуміли» (1947), за яку автора удостоїли Сталінської премії 1-го ступеня у 1948 р. Але в 1951-му центральна компартійна газета «Правда» вибухнула знищувальною статтею «Об идеологических извращениях в литературе», яка була, по суті, ідеологічним ордером на арешт поета: «Що ж до вірша «Любіть Україну!», то під ним підпишеться будь-який недруг українського народу з націоналістичного табору, скажімо Петлюра, Бандера і т. ін.». Через вісім днів та ж «Правда» надрукувала покаянного листа В. Сосюри, але «побиття» поета вже розпочалося у всеукраїнському масштабі, а в кожній республіці шукали свого Сосюру, якого можна було б звинуватити в любові (!) до своєї країни. Олександр Ковінька розповідав, що навіть у концтаборі, де він тоді перебував, начальство, яке ніколи не читало цього вірша, змушувало таврувати його автора. Стався навіть курйозний випадок, коли начальник табору, порадившись із письменником Ковінькою, замість осуду закликав зеків любити Україну.

Але найдошкульніше били в Україні, згадуючи поетові і його давні гріхи – службу в петлюрівській армії, адже він щиро зізнався в цьому у спогадах «З минулого», опублікованих в журналі «Червоний шлях» ще в 1926 році.

О. Корнійчук на письменницькому пленумі «кричав», що В. Сосюра продався за націоналістичний гріш», А. Малишко вмістив у газеті «Радянська Україна» статтю («цілий підвал»), в якій «доводив», що такому поетові, який «був у петлюрівських бандах», «не можна вірити», бо він «на кожному вирішальному етапі становлення Радянської влади на Україні «був не з нами» (стаття, як тоді практикувалося, очевидно ж, «замовна», інспірована ідеологічним відділом ЦК КП(б)У). Заради справедливості треба відзначити, що промова А. Малишка на похороні В. Сосюри була зовсім протилежного змісту.

У «Третій Роті» В. Сосюра згадує кілька випадків, які спричинилися до написання у травні 1944 р. вірша «Любіть Україну!». Обурення поета викликала поведінка не лише звичайних людей, в яких було відсутнє почуття українського патріотизму, але й відомих державних діячів, які зневажали рідну мову.

У грудні 1942 р. В. Сосюра, перебуваючи в Москві, був на прийомі в урядовця високого рангу (голови Президії Верховної Ради УРСР та члена Політбюро ЦК КП(б)У) Михайла Гречухи, який говорив із поетом лише російською мовою. 4 грудня цього ж року В. Сосюра написав М. Гречусі листа з обуренням за зневагу рідної мови:

«Ви по-українськи не говорите. Ви вважаєте це нижчим свого високого державного достоїнства, хоча прізвище у Вас українське: «Гречуха», а по суті – «гречка». […] Коли я був у Вас на прийомі і почав говорити нашою рідною мовою, то Ви немовби облили мене цебром крижаної води, відповівши мені по-російськи. Я перейшов теж на російську мову, зрозумівши, з ким маю справу.

Я не малорос, а українець!

У мене є національна гордість, а у Вас її немає.

У Вас у номері рояль, розкішна обстановка, а я «маніяк». Так, можна і без лапок. Я маніакально люблю Україну!

А Ви? Чи любите Ви її? Ні, Ви не любите України!

Своїми сумнівами в художній вартості написаної мною за завданням ЦК КП(б)У поеми «Україна» Ви ударили в серце не мене. Мені на це наплювати!

Ви просто не розумієте, не хочете розуміти, не цікавитесь українською поезією. А художній смак – це велика справа.

Після розмови з Вами, до і під час її, я побачив, що у Вас художнього смаку немає. Я переконаний, що і музики Ви не розумієте, і рояль у Вас тільки для меблів. Ви не розумієте краси, не цінуєте її, а значить, не розумієте людей.