Сергій Гальченко - Володимир Сосюра

Драматичною була доля багатьох наших національних скарбів, шляхи до пошуків яких часто перекривалися чавунними дверима сховищ колишніх спецхранів, які ще й досі залишаються за сімома печатками. Ми докладаємо багато зусиль, щоб повернути на Батьківщину наші культурні цінності, але не маємо можливостей витягти на світ божий того, що лежить у наших сховищах. Можливо, колись-таки повністю розкриються і «сумні архіви ГПУ», де за свідченнями і самого В. Сосюри, і його сучасників опинилося те, чого не могла сприйняти тодішня тоталітарна система.

До 90-х роковин від дня народження Володимира Сосюри у 1988 р. нами було розпочато публікацію невідомої спадщини поета. Саме ця її частина (поеми «Мазепа», «Розстріляне безсмертя», автобіографічний роман «Третя Рота» та інші твори) зберігалася у спецфонді Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України і була практично недоступна для дослідників, не кажучи вже про її оприлюднення. Опинилася вона там іще в 1973 р. після передачі до державного сховища родиною поета всього архіву, де його ретельно «проревізували» спеціальні служби. Після такої «ревізії» з’явилися два описи особового фонду В. Сосюри: один (№ 44) – загальнодоступний для всіх дослідників, і другий – із літерою «С», тобто секретний, що означало на практиці – відкритий лише для тих, хто має допуск, наданий спеціальними службами для роботи з таємними матеріалами. Здається, такі допуски мали одиниці з-поміж особливо довірених літературознавців, критиків. Як співробітник архіву-музею, допуск найнижчої категорії для роботи з таємними документами мав і я, але жодного разу як дослідник ним так і не скористався: кожну зроблену мною виписку із «секретних матеріалів» переглядав працівник спецчастини і давав чи не давав дозвіл на її «винос», тобто на використання у своїй праці.

1973 р. у процесі передачі архіву В. Сосюри родиною поета – дружиною Марією Гаврилівною і сином Володимиром Володимировичем – до державного архівосховища мені пощастило, ще до його ревізії спецслужбами, переглянути цей унікальний комплекс творчих матеріалів і прочитати, а дещо навіть переписати з того, що майже на двадцять років буде заховане в недоступному місці. Що ж крамольного із творчої спадщини В. Сосюри зберігалося за масивними чавунними дверима «спецхрану» архіву-музею? Там опинилися рукописи переважно недрукованих творів – уже згадувані поеми «Мазепа», «Розстріляне безсмертя», роман «Третя Рота» та чимало поем («Каїн», «Христос», «Мойсей») і віршів, листів поета і листів до нього, про які можна сказати таке: у них В. Сосюра порушував заборонені на той час національні проблеми, що офіційна влада трактувала як прояви націоналізму.

Про публікацію таких творів до початку так званої перебудови й гласності годі було і мріяти, але й з їх настанням це зробити було нелегко, адже «спецхрани» не випускали зі своїх сховищ накопичених матеріалів. У 1985–1987 рр. вже можна було дещо друкувати із шухляд приватних, але доступ до державних «спецхранів» залишався обмеженим.

Упродовж багатьох років я підтримував дружні стосунки із родиною В. Сосюри, це, очевидно, і стало причиною того, що в 1987 р. Марія Гаврилівна вирішила передати для публікації саме мені три рукописи («Третя Рота», «Мазепа» і «Розстріляне безсмертя»), які вона ще з 1973 р. (з часу повної, здавалось би, передачі архіву поета до архіву-музею літератури і мистецтва України) переховувала у своїй квартирі.

– Де ж ви зберігали ці небезпечні рукописи? – вражено спитав я.

– Та он там, зашитими в матраці, – показала Марія Гаврилівна, – у своїй кімнаті.

Колишня ув’язнена сталінських концтаборів не була наївною людиною і, очевидно, знала, що сховати такі товсті рукописи у власній квартирі вкрай важко. Напевно, вона покладалася на те, що акт передачі в 1973 р. архіву поета до державного спецсховища приспав недремне око КДБ…

Передача до Інституту літератури рукописів згаданих трьох творів В. Сосюри уможливила їх публікацію, що й було зроблено нами з нагоди 90-річчя поета, яке відзначалося у січні 1988 р. У перших двох номерах журналу «Київ» з’явився роман «Третя Рота», надрукований того ж року видавництвом «Радянський письменник». Журнал «Вітчизна» опублікував уривки з поеми «Розстріляне безсмертя». Тривалою й незрозумілою донині була боротьба редакції журналу «Київ» за публікацію поеми «Мазепа» (1988. – № 12), доки московський критик Юрій Барабаш не написав ґрунтовної статті «Ще одна літературна версія “Мазепи”».