Сергій Гальченко - Володимир Сосюра

Творча спадщина Володимира Сосюри набагато об’ємніша, ніж її досі знав наш читач. Про це свідчать публікації, що почали з’являтися з 1988 р. у періодиці, та окремі видання творів поета, поява яких стала можливою завдяки вивченню його архіву.

Після смерті В. М. Сосюри його літературна спадщина зберігалася в родині поета. Але в 1973 р. за наполяганням відповідних органів, занепокоєних поширенням списків деяких поезій, епіграм, поеми «Мазепа» та інших творів, що не друкувалися у виданнях, архів було передано дружиною поета М. Г. Сосюрою і його сином В. В. Сосюрою на зберігання до Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва УРСР, про що уже згадувалося вище. Передача творчої спадщини здійснювалася з одночасним укладанням здавального опису, який був дуже загальним.

Автору цих рядків, як тодішньому співробітникові архіву-музею, доручили підготувати інформацію про таке цікаве надходження до науково-інформаційного бюлетеня «Архіви України», що зумовило необхідність ознайомлення зі ще не описаним доробком В. Сосюри.

Навіть при побіжному ознайомленні з великим масивом матеріалів виявили ряд недрукованих віршів, епіграм, поем. З архівних матеріалів було сформовано особистий фонд № 44, який пройшов науково-технічну обробку і став доступним для дослідників.

За кордоном зберігається, наскільки нам відомо, дуже мало рукописів поета, вивезених ще в роки війни письменником Аркадієм Любченком (1899–1945), колишнім президентом та відповідальним секретарем літературної організації ВАПЛІТЕ.

А. Любченко на початку війни не виїхав разом із евакуйованими письменниками і залишився в Україні. Відомо, що йому в 1943–1944 рр. не пощастило уникнути застінків гестапо, весною сорок четвертого його було звільнено. Будучи важко хворим, він виїхав за кордон, забравши із собою весь ваплітянський архів, але невдовзі (25 лютого 1945 р.) помер у Німеччині під час складної операції шлунка.

У ваплітянському архіві були рукописи не лише В. Сосюри, а й П. Тичини, М. Хвильового, М. Куліша, Ю. Яновського та багатьох інших членів цієї організації. Їх цінність як джерел історії нашої літератури винятково висока, адже то були переважно єдині примірники-автографи. Зокрема, там зберігається збірка ранніх творів В. Сосюри, написаних ним у період із квітня 1918 р. по 15 лютого 1919 р., про що вже мовилось вище. Розвідки Юрія Луцького про ті твори з’явилися в закордонній пресі англійською та українською мовами, а деякі поезії було надруковано у впорядкованому ним виданні «Ваплітянський збірник», що вдруге вийшов у Канаді 1977 р. (видання Канадського інституту українських студій). Там само було надруковано цінні матеріали М. Хвильового, Ю. Яновського, Остапа Вишні, І. Сенченка, М. Ялового, О. Лейтеса, І. Дніпровського, а також деякі папери до історії ВАПЛІТЕ (протоколи, резолюції, постанови, листування і навіть «Літературний щоденник», у який письменники занотовували свої враження).

У цьому ж збірнику вміщено й вірш В. Сосюри «Час» із присвятою М. Хвильовому, написаний в Одесі на дачі Гадзинського 13 червня 1926 р. Поезію було подано до альманаху «Вапліте», але, як свідчить примітка А. Любченка, її заборонив Головліт у липні 1926 р.

Отже, найповніше зібрання рукописів В. Сосюри зберігається в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України, де ще чимало творів і листів поета чекають на своїх дослідників.

Тексти віршів і поем В. Сосюри, як і твори багатьох українських письменників (П. Тичини, Ю. Яновського, А. Головка, Ю. Смолича та ін.), при перевиданнях зазнали редагування чи й вимушених авторських переробок, а деякі залишилися поза найповнішими виданнями (так, поза десятитомником 1970–1972 рр.). Унаслідок таких «доопрацювань», а точніше – пристосувань до відповідних ідеологічних вимог часу, – під багатьма творами з’явилися дві дати написання. Наприклад, такі вірші мають подвійні дати, які нібито вказують на час написання:

«Роздули ми горно, ще нерухоме вчора…» (1921–1957), «Сніг» (1921–1957), «На Захід, на Захід, на Захід!..» (1921–1957), «Як сонце до істоми гріє…» (1923–1957), «У плащі» (1923–1957), «Вулиці» (1923–1957), «Сон» (16.12.1924–1957), «Відплата» (1920–1957) та багато-багато інших. Є й такі твори, в яких зроблено істотні правки, але дату доопрацювання не зазначено. У вірші «І пішов я тоді до Петлюри…» (1924) у першій строфі друкувалося спочатку так: