Сергій Гальченко - Володимир Сосюра

Хоча нас нібито ніхто не підслуховував, все ж таки Володимир Миколайович притиснув пальця до губів, показуючи, що нічого зайвого не слід говорити. Балакали про якихось спільних знайомих, згадували їхні вірші. Сосюра попросив батька прочитати щось своє, останнє. Потім прочитав свого вірша. Тепер не пам’ятаю, якого саме.

Перед тим, як побачення закінчилося, Володимир Миколайович тихесенько витягнув з-під матраца папірці, що були складені вчетверо, і передав їх батькові. Той зробив мені пальцем, щоб я підійшов до нього, і засунув папірці мені за сорочку. І не спереду, а ззаду, за спиною. Батько був досвідченим конспіратором, бо пройшов концтабори. І був правий: при виході його безсоромно обшукали. Мене ні. Але якби і обшукали, то, безсумнівно, обмацали б тільки спереду.

Що можу сказати? Не справив на мене Володимир Миколайович враження психічно хворої людини. Бачив я людей, що несповна розуму, і до цього, і після. Це була зовсім інша картина. Те, що Сосюра тоді сказав, могла сказати тільки цілком здорова і дуже розумна людина. Але, як і більшість геніальних поетів, він не поводився як звичайні люди. Про нього у цьому сенсі розповідали багато байок» ( Муратов О . Як тебе не любити // Київ. – 2001. – № 5–6. – С. 134).

Іще один цікавий факт перебування В. Сосюри в Павлівській психіатричній лікарні, де, як відомо, він потайки писав свої твори. Піклуючись про їх збереження, він намагався передати свої рукописи на волю, що не завжди вдавалося.

У киянина Олександра Сакуна зберігається неопублікований досі вірш російською мовою «Сибирячке», написаний 21 січня 1949 року із присвятою Олександрі Авдіївні Юр’євій, яка працювала тоді в лікарні кастеляншею. Цей вірш був, очевидно, виявом вдячності поета цій жінці за те, що вона згодилася винести з лікарні і зберегти зошит із його віршами. Але не встигла вона у своїй київській квартирі по вул. Жданова на Подолі розкрити цього «крамольного зошита», як з’явився співробітник НКВС і буквально вирвав із рук цей ніким ще не читаний манускрипт. Можливо, й досі цей унікальний рукопис лежить поруч із іншими «захалявними» творами В. Сосюри «в сумних архівах ГПУ»-МДБ-КДБ.

Згадаймо початок поеми «Розстріляне безсмертя», яку В. Сосюра хотів поновити наприкінці 1950-х рр., як і втрачену поему «Махно» (1924):

Про існування у творчості В. Сосюри так званих «захалявних» творів було публічно сказано О. Шумським ще на червневому (1926) пленумі ЦК КП(б)У: «А може, висновки треба зробити тому, що т. Сосюра має в захалявній літературі контрреволюційні вірші». Які саме твори мав на увазі О. Шумський – сьогодні здогадатися неважко. Це насамперед поема «Махно», яку він як тодішній нарком освіти вже заборонив не лише друкувати, але й читати авторові під час своїх виступів. Напевно, і О. Шумський, і В. Затонський, і А. Хвиля не могли не знати і про ранні твори, написані й опубліковані В. Сосюрою під час служби у війську С. Петлюри, і про першу поетичну збірку «Пісні крови», видану на кошти командира 3-го Гайдамацького полку Омеляна Волоха. До речі, саме О. Волох відрядив юного поета до Кам’янця на навчання в старшинську школу, очевидно, не стільки для того, щоб потім отримати молодого командира, а швидше всього, щоб зберегти життя В. Сосюрі, адже знаходитися весь час майже поруч із головним отаманом С. Петлюрою – це вже означало мати якусь безпеку.

Сучасники В. Сосюри читали напам’ять його навіть хрестоматійні твори, відомі в публікаціях у зовсім інших текстових варіантах. Поет Олесь Жолдак розповідав, посилаючись на В. Сосюру, що первісний варіант балади «Комсомолець» був таким: