Сергій Гальченко - Володимир Сосюра

Очевидно, редактору чи цензору не сподобався не лише присутній у перших двох рядках мінорний настрій, але й насторожив зміст двох останніх – відомий «вкраїнський поет» натякає на те, що він перебуває, немовби «у кам’янім мішку», тобто в ув’язненні. Згадаймо для прикладу вірш Михайла Драй-Хмари, написаний у травні 1937 р. в концентраційному таборі на Колимі:

Умови для творчості (не побутові, звичайно) для радянських поетів були однаковими і на волі, і в ув’язненні – всюди «кам’яний мішок», з якого могли виходити у світ лише хвалебні оди, пісні, пеани, гімни, тобто лише те, що оспівує і звеличує тоталітарну систему, її вождя та керівну й спрямовуючу силу – КПРС. Але і це не рятувало від репресій – навіть найголосніші оспівувачі не уникнули всеперемелюючих жорен. Життя одних обірвала куля в застінках НКВС, другим судилося страждати і не повернутися з Колими, Соловків, Караганди, а третім – залишатися на волі, але в «кам’янім мішку». «Кам’яним мішком» могла бути навіть і власна квартира, де цілодобово очікували дзвінка чи стукоту у двері, або й психіатрична лікарня, як це не раз траплялося із В. Сосюрою.

Із автобіографічного роману «Третя Рота» та із спогадів сучасників відомо, що В. Сосюра не раз перебував на лікуванні у психушках. Як правило, туди не потрапляють із власної волі…

Після нещадної критики публікації перших чотирьох розділів поеми «Мазепа» (Життя й Революція. – 1929. – № 1) В. Сосюра випустив збірку «Серце», в якій, за власними спогадами, «гіперболізував образ поета, що приходив щоночі п’яний і бив свою біляву дружину, словом, розкладався, забувши про своє заводське оточення, з якого вийшов» (Третя Рота. – К.: Укр. письменник. – 1997. – С. 273). У газеті «Комуніст» з’явилася критична стаття «Жовта муть», яка стала сигналом для повторного «побиття» поета, а найголовніше – за розкриття роздвоєної суті його творчої і людської особистості:

Збірку було конфісковано, а далі – цькування «літературною сараною», голод 1933-го, позбавлення можливості друкуватися, а значить, і заробляти на хліб насущний. Все це вивело поета зі стану рівноваги. Літературні і партійні бонзи вважали це за божевілля. А ближчі літературні «побратими» обзивали В. Сосюру «літературним паразитом», який, на жаль, «не сошел с ума большевистски, а сошел с ума националистически» (Я. Городськой), а його поема «Червона зима» – «махновская поэма» (І. Фефер). У 1934 р. особистою машиною В. Затонського, який ще в 1926 р. говорив на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У, що з В. Сосюрою необхідно «расправиться ножом», під охороною переодягненого міліціонера поета завезли в будинок божевільних на Сабурову дачу у Харкові. Незважаючи на ті фізичні муки, що довелося витерпіти від уколів, яких не витримувало серце, – це був свого роду порятунок від неминучих репресій.

Перечитуючи і роман «Третя Рота», і спогади сучасників, закрадається думка: чи справді мав В. Сосюра діагноз психічно хворої людини? Якщо й були симптоми якоїсь хвороби, то наскільки вони порушили нервову систему? Адже, як відомо, навіть у психіатричному «кам’яному мішку» він написав твори, які не назвеш витвором фантазії божевільного автора.

Дізнавшись на Сабуровій дачі, що деяким хворим роблять рентгенознімки мозку, В. Сосюра попросив професора Юдіна зробити і йому такий знімок, на що той, показавши собі пальцем на лоба, відповів:

– У вас здесь все в порядке.

Я:

– Зачем же вы меня здесь держите?

Він:

– Инструкции.

Мені все стало ясно.

Олександр Муратов згадує, як йому довелося відвідати у післявоєнний час із своїм батьком Ігорем Муратовим хворого поета у Київській психіатричній лікарні:

«Зайти туди було дуже не просто. Довго довідувалися, хто ми, чого йдемо. Кудись телефонували, просили зачекати. Ми терпляче чекали. Врешті-решт нас впустили. Лікарня, як лікарня, відділення, як відділення. Та не зовсім. У коридорі біля палати Сосюри чергують мордаті санітари, у яких з-під халатів видно галіфе і чоботи…