Генрік Ібсен - Пер Ґінт

Але ми не чули гуку,

Що розгублювався в простір.

Лиш демонів дикі герці [3] Бій, боротьба, поєдинок (прим. ред.). ,

Хороводи, співи, танці

Били в очі й уха нам.

Оза: Боже, зглянься!

Пер Ґінт: Аж – нараз…

Наче камінь від удару,

З диким криком куропатва

Підірвалась з укриття.

Олень мій перелякався,

В бік метнувся, з-під копит

Ґрунт утік, і ми в безодню

Пошуміли стрімголов.

Оза: (хитнулася, ухопилася за пень, щоб не впасти)

Пер Ґінт: Поверх нас висока круча,

А під нами дна нема! –

Летимо крізь білу хмару,

Ростинаєм стадо мев [4] Чайок (прим. ред.). ,

Що тікають перед нами,

Ми ж падем все вниз і вниз,

Мов стріла з тугого лука.

Вниз я глянув – щось біліє,

Наче, оленя живіт,

Що зближається до нас,

Мамо, мамочко, це ж ми,

Відбивались в яснім плесі

Озера, що підіймалось,

В міру, як летів я вниз.

Оза: (задихається)

Пер! Мій Боже! Вже кінчи!

Пер Ґінт: Цап із верху, цап із долу,

В тую мить саму посполу [5] Разом, спільно, укупі з ким-, чим-небудь (прим. ред.).

Досягли себе – бебевх!

Зникло все, лиш мокра хвиля

Нас піною обдала.

Та не довго, бо від маху,

Ми дісталися на твердь,

Я обняв його за шию,

Олень плив – ні круть, ні верть,

І тепер я тут.

Оза: А він?

Пер Ґінт: Десь ще скаче вітрогін.

(Кляснувши пальцями й крутнувшись на зап’ятках)

Як стрінеш його – злови!

Оза: И не скрутив ти голови,

Ані ніг не поламав,

Твій хребет – цілий, неправда?

Боже, дякую тобі,

Що ти мав його в опіці!

Правда, пірвані штани,

Та пусте це, проти того,

Чим то міг би закінчитись

Божевільний той танок…

(Раптом замовкає, відкривши рот і витріщившись на сина широко відкритими очима, через хвилину знайшовши слова, скрикує)

Ох, брехуне ти проклятий!

Ну, і ще раз забожись!

Все оте, що ти наплів,

Чула я давним-давненько,

Ще твій тато хлопцем був,

Як це трапилося в Глезгу!

Пер Ґінт: Це й мені лучилось теж –

Це трапляється частіше!

Оза: (їдко) Так – брехню перебрехати

Можна теж: се-те додати,

Відпорошити чистенько

І як повістку новеньку

Розказати. Власне ти

Все роздув і прибільшив,

Украсив вірлиним пір’ям,

Тут відняв, а там доправив,

Набалакав, набрехав

Так, що визнатися в тім трудно,

Що вже чулося давно.

Пер Ґінт: Як би так мені хто другий

Говорив, то знав би що!

Оза: (плаче) Боже! Пощо я живу?

Пощо я на світ родилась!

Тут – проси, грози, однако,

Що мечи в стіну горох.

Пер Ґінт: Ноне, ненечко моя,

Все те правда! Все до слова

Будь-же – знов лиш…

Оза: Геть – кажу!

Можу бути я весела,

Як мій син – така свиня?

Маю я чого радіти,

Як у мене – чорт, не син?!

(Знову плаче)

Що зосталось нам, моспане

По батьківщиві? [6] Мається на увазі, що від спадщини нічого не зосталося (прим. ред). Лайно!

Зовсім зрідшало вино,

Як умер старий Разм Ґінт.

Не тримав гроша в калитах,

А метав його на гній,

Купував ґрунта як стій,

Їздив в золоті, в каритах,

Все пішло. А де ж остатки?

По м’ясницях шумних, гучних,

Та по гостеньках бундючних,

Що по стінах скло товкли?

Пер Ґінт: Гм, а де торішній сніг?

Оза: А мовчати ти б не міг?

Глянь, по дворі лиш до ката –

В вікнах замість шиб є шмата,

Зледащів ти, вітрогоне,

В полі пустка та облоги,

Розлізаються маєтки,

Ліцитують [7] Продавати з аукціону (прим. ред) . нас день в день!

Пер Ґінт: Про що краще говорім:

Як повернеш щастю спину,

То чи знак, що вже по нім?

Оза: Ні! Бо там, де втікло щастя,

Там бур’ян тобі не вдасться.

Ну і хто ж ти? Ти – гульвіс.

Хто що кинув, ти підніс,

Мудрий, перемудрий чіп!

Тямиш, як той з міста піп,

Що спитав тебе, як звешся,

Відповідь твою признав

Гідною самого принца,

Батько ж радий штуку втяв –

Нові сани і коня

Дав попові того ж дня.

Ой, тоді то в нас гуло,

Піп і війт, усе село

Пили, їли, скільки воля,

Розтягали, що було!

Та як в дім прийшла недоля,

Всіх гостей мов замело.

Розбрелось добро із хати,

А остали діри й шмати…

(Обтирає очі запаскою)

Ну і виріс вже великий, –

Чи не час би вже подумать,

Як би матері старій

Облегчить гіркую долю,