Генрік Ібсен - Пер Ґінт

Жінка: Як близько.

Пер Ґінт: (стискає кулаки)

І все те! –

Жінка: І все те – «з нічого робить!»

Мені тебе шкода.

Пер Ґінт: Як страшно обидно!

Сольвейґо! Ти серце моє золоте!

Жінка: Звичайно – найбільше страдають невинні.

Дитину за те б’ють, що родичі свині.

Плентається назад в хащі. За нею хлопчисько, жбурнувши фляжкою в Пера Ґінта.

Пер Ґінт: (після довгої мовчанки)

«Покинь, зверни!» – казав Кривий. Так, так!

Розсипався терем царський. Між вами

Піднявся мур стрімкий, непроходимий…

Усе кругом противне і безцільне…

Покинь, зверни! Не йти ж мені пробоєм,

Шукати стежки, що веде до неї.

Не найду… Справді, щоб не було стежки?

Читав колись я десь про каяття,

Та де, коли, що було там? Тут книжки

Нема, а я забув слова і мисли…

Ніхто мені в пустім, безлюднім лісі

Цього закляття не повість. Мій Боже!

Покута. Що ж – для цього треба літ,

Життя цілого треба – ех, як нудно!

Розбити все, що ясне і промінне

Й куски докупи братися ліпить?

Так можна скрипку склеїти, та дзвін

Розбитий, вже ніколи не задзвонить,

Квітки, ногами стоптані, не встануть.

Та ні – це ж привид, неприємний сон,

Тепер він зник з очей, та з серця

Хіба він зникне? Піде вслід за мною,

Забрудить все довкола і споганить…

Невже ж і Інгрид й три лісні повії

Прийдуть і схочуть, щоб я їх носив,

Вгору піднявши, на руках, мов сонце?

Покинь, зверни! Хай будуть твої руки

Немов найвищі в тім лісі смереки,

То ще заблизько ти б її тримав,

То ще би власним брудом забагнив.

Значиться – треба обійти, минути,

Піти без втрати, як немає жнив,

Стрясти мов порох з себе і забути…

(Робить кілька кроків у напрямку хати, але зупиняється)

Ввійти по всім тім без лиця, без чести,

Тягти думок брудних огидні шмати,

Брехать, слова пусті, нещирі плести,

Піти на сповідь й правди не казати?

(Відкидає сокиру геть)

Свята хвилина. Йти й руками тими,

Її торкнувшись, образити святість?

Сольвейга: (на порозі)

Вертаєш?

Пер Ґінт: (пів голосом) Боком.

Сольвейга: Як?

Пер Ґінт: Зажди, дитино.

Робота в мене довга і важка.

Сольвейга: Піду й поможу; в парі скорше піде.

Пер Ґінт: Остань на місці, сам скінчити мушу.

Сольвейга: Не забарися!

Пер Ґінт: Жди мене. Прийду

Зараз чи згодом – жди мене.

Сольвейга: Я жду!

Пер Ґінт іде в ліс. Сольвейга стоїть на порозі.

Кімната Ози. Вечір. У каміні горить багаття. На кріслі біля ліжка лежить кіт. Оза лежить на ліжку й неспокійно водить руками по покривалу.

Оза: Невже ж він не прийде додому?

Як мляво котиться час;

Послати б за ним, та – нікому…

Побачити б рада хоч раз!

Життя добігає до краю,

Ще мить й розів’ється, мов дим,

Найгірше лиш те, що не знаю,

Чи Пер мій не вражений чим?..

Пер Ґінт: (входить)

Вітайте!

Оза: Дитинонько люба!

Моє ти кохання ясне!

Чи знаєш, що певная згуба?

Як хто тебе в мене стріне?

Пер Ґінт: Життя йде зі смертю у парі,

Я мусів до тебе прийти.

Оза: Тепер засоромиться Карі,

Я ж зможу спокійно піти…

Пер Ґінт: «Піти?» Що говориш, старенька!

Куди ти збираєшся йти?

Оза: Ой, чую я сину, як дзвонять…

Мій шлях добіга до мети.

Пер Ґінт: (ходить, заламуючи руки)

Я втік від терпіння, від муки –

Я думав – тут легше дихну…

Не змерзла ти в ноги і руки?..

Оза: Готов мені сину труну!

Як слоняться мої повіки,

То ти їх тихіше примкнеш,

По-людськи мене поховаєш,

На санях мене повезеш.

Ах ні, чи це правда…

Пер Ґінт: Єдина!

О тому-потому, ще час.

Оза: Так, так, подивися – руїна,

Ніхто не пожалував нас.

Пер Ґінт: (заламує руки)

Вже знову!

(Твердо)

Тут я винуватий

І пекло на мене вже жде.

Оза: Ні, серце! Ти в гріх небагатий,

Пиття стуманило тебе.

Ти ж п’яний був; у хвилю нетями

Святий на злочинство готов;

Їзда ця на рені верхами

Вогнем обдала твою кров.

Пер Ґінт: Ти, мамо, засліплена в сині,

Та киньмо це, ненечко – цить!

Що прикре – не згадуймо нині.

Оставмо – воно не згорить!

(Сідає на краю ліжка)

Цить, нене! Тепер погуторим,

Та тільки про мене й про вас,