Генрік Ібсен - Пер Ґінт

Одначе – на віки позбутися пальця?

Бажати, подумать, так, навіть хотіти,

Одначе – зробити? Цього не пійму.

Потрясає головою й береться знову до роботи.

Кімната Ози. Суцільний безлад. Шафи й скрині розкриті. Скрізь валяється домашнє начиння, на ліжку лежить кіт. Оза й Карі складають речі.

Оза: (біжить в один бік)

Послухай, Карі!

Карі: Що таке?

Оза: Послухай!

Ах, де він? Де? Не знаєш ти припадком?

З ума схожу. Чого це я шукала?

Ага – ключа від скрині.

Карі: Він же в замку.

Оза: Який там гамір на дворі.

Карі: Це їде

Остання фіра з Гегштадта…

Оза: Мій Боже!

Коли б мене вже вивезли в труні!

Таке життя прокляте. До сорочки

Усе забрали, все! Чого сам Гегштадт

Не взяв, те війт до себе загорнув,

Плювать у вічі всім отим суддям!

(Сідає на край ліжка)

Тепер зійшли ми на дідів дощента;

Мужик був строгий та судді строгіші,

Не було ласки, ради чи поради,

Не було Пера, не поміг ніхто…

Карі: До смерті вільно жити вам в тій хаті.

Оза: Неначе кітці на ласкавім хлібі.

Карі: Прийшлось за Пера дорого платить!

Оза: За Пера? В чім же ж винна тут дитина?

Хіба ж то Інгрид не вернула ціла?

Це ж чорт на гріх привів мойого хлопця,

Його судити треба, а не Пера!

Карі: Мабуть, вам треба кликати панотця;

Вам гірше, ви не чуєте цього?

Оза: Поклич, як хочеш, може, це і краще.

(Палко)

Та ні! Навіщо тут чужих людей?

Сама йому поможу, як усі

Його від себе трутили – я ж мати.

Оце для мого Пера кожушина;

Направить треба, діри полатати,

А де ж панчохи?

Карі: Там десь між лахміттям.

Оза: (перекидаючи шмаття)

Гей-гей, це що? Старенька, ржава ложка

Малим він з неї ґудзики звик лити,

Одна з його улюблених забав!

Було раз свято. Пер прийшов до батька

І просить крихти олова. А батько:

Не маю, каже, олова; ось срібло.

Мій син хай сріблом грається! І дав

Йому монету золоту. Старий

В шумі вина не розбирав чи сріблом,

Чи золотом дав гратися дитині…

А ось панчохи; наче решето,

Пошити слід.

Карі: Не вадило б.

Оза: Пошию

І ляжу в ліжко; давить щось і коле.

(Зрадівши)

Диви – вовняні сорочки! – Забули!

Карі: Забули, справді.

Оза: Найдене добро!

Одну їм можна повернуть, а другу…

Або – обі сховаємо. У Пера

Сорочка драна і брудна.

Карі: Це ж гріх.

Оза: Нехай! Та ж піп усе про те торочить,

Що Бог великі всім проща гріхи,

Простить і нам цей невеликий злочин…

Галявина перед новозбудованою хатиною в лісі. Над дверми– оленячі роги. Високий сніг. Вечоріє.

Пер Ґінт стоїть перед дверми, до яких прибиває великий дерев’яний замок.

Пер Ґінт: (сміється час до часу)

Замок сюди, щоби від злобних тролів

Й лихих людей запертися безпечно;

Замок сюди, щоб жодна вража сила

Моїх порогів не переступила!

Приходять смерком, стукають, товчуться:

– Відкривай! Ми наче думи невгомонні,

Мов дні хмарні, мов ночі ми безсонні!

Влізаєм в постіль, шугаєм в огнище,

Крізь комин їдем, мов змії огненні;

Гі-гі, Пер Ґінт! Нема такого замка,

Нема запори для думок і змор!

Сольвейга надбігає з гори на лижах. На голові в неї шаль, у руках клунок.

Сольвейга: Благословенна праця твоїх рук.

Мене ти кликав – я прийшла.

Здоров був!

Пер Ґінт: Сольвейго! Ти ж це чи не ти? Ні – ти!

Й тобі не лячно підійти до мене?

Сольвейга: Прислав ти вістку на устах дитини;

І з того часу чула я твій голос

У шумі вітру, що будив долини,

В твоєї неньки споминах і снах.

Плили туманні дні й безсонні ночі,

А кожна хвиля з думкою про тебе

Життя гіркою трутою сповняла,

А туга радість зводила до сліз.

І хоч думок я всіх твоїх не знала,

Та голос твій мене до тебе ніс.

Пер Ґінт: А батько?

Сольвейга: Батько? Так як світ широкий,

Немає серця, щоб мене спинило.

Немає більше…

Пер Ґінт: Сольвейго, люба, чиста

І це для мене?

Сольвейга: Все для тебе тільки!

Тепер ти мусиш всім для мене стати.

(У сльозах)

Найтяжче було з Гельгою прощатись…

Та тяжче ще із батьком тихим-кротким,

Та тяжче всіх із ненькою… з усіми!