Генрік Ібсен - Пер Ґінт

Пер Ґінт: А знаєш ти про це, моя дитино,

Що я не маю ні кола, ні тину?

Сольвейга: Невже ж була б я з всім тим розійшлася

Для скарбів світа, з чим душа зрослася?

Пер Ґінт: А знаєш ти, що хай там за горою

Мене хто стріне, то кінець зі мною?

Сольвейга: На що слова тут тратить без потреби –

Усе те знаю і прийшла до тебе.

Пер Ґінт: Так геть запори й замки дерев’яні!

Немає місця тут брудним думкам,

Коли поріг ти мій переступила,

Моя хижина замінилась в храм!

Позволь, царівно, хай на тебе гляну,

Вгору підійму вибрану, кохану,

Одежі край устами доторкну!

Повір, не зблуджу по крутих стежках.

Не впаду – сонце несучи в руках!

Візьму тебе, піднявши вгору руки,

Аби тебе собою не скалять

І понесу на ясні ниви-луки,

Де заворожені квітки про щастя снять…

Моє ти сонце, ти дитя пещене!

Й подумать тільки– ти цвітеш для мене?

Та знай – тужив до тебе я весь час,

Для тебе я строїв у лісі хату,

Для тебе я звалю її і враз,

Нову з підвалин вистрою палату!

Сольвейга: Нову чи ні – там гарно, де ми в двох,

Тут легко дихать повними грудьми,

А там внизу так вузько, душно-парно.

Тікала я відтіль, немов з тюрми,

А тут у тому шумі скільки мрій

І тонів скільки в цій тиші – тут гарно!

Пер Ґінт: І певна ти в цьому, ламаєш всі мости?

Сольвейга: Потік, що ним пливу, не вміє взад плисти.

Пер Ґінт: Моя ти вся! Війди в нутро, як пані,

А я піду набрати в лісі дров;

Нехай горить, весь час сторожитиму грані,

До приказів твоїх стоятиму готов.

(Відчиняє двері. Сольвейга входить у хату. Пер стоїть хвилину спокійно, нараз вибухає голосним сміхом і радісно підстрибує)

Царівно ти моя, віднайдена, здобута!

Тепер є в мене ціль – новий терем здвигнути.

Бере сокиру і йде. Цієї самої миті виринає з корчів пристаркувата жінка в подраній зеленій намітці, за нею йде, спотикаючись, огидний хлопчисько із фляжкою в руці.

Жінка: Здорові були – Пере Легкодуху!

Пер Ґінт: Це що? Це хто?

Жінка: Старі, давні знайомі.

Моя хатина тут при твоїм домі –

Сусіди ми.

Пер Ґінт: І я цього не знав?

Жінка: Як дім строїв ти, мій тоді ж ставав.

Пер Ґінт: (хоче йти)

Спішусь.

Жінка: Як завше. Тільки – як біжи,

Та я тебе чи сяк, чи так – догоню.

Пер Ґінт: Тут помилка.

Жінка: Я раз лиш помилялась;

В той день, як ти обіцював мені.

Пер Ґінт: Обіцював? Кому? Якого чорта?

Жінка: Забув ти вечір в батьковій палаті?

Забув?

Пер Ґінт: Хіба ж я мав що пам’ятати?

Коли ж то ми зустрілися в останнє?

Жінка: Тоді, як ти присяг мені в коханні!

(До хлопця)

Дай батькові пива; він спрагнений дуже.

Пер Ґінт: Ти п’яна, що батьком мене звеш…

Жінка: Мій друже –

По шкурі ти сина свого не пізнав?

У нього ж криве все таке, як і в тебе.

Пер Ґінт: Мовчи ж бо, помано!

Жінка: Вертишся, мов в’юн.

Пер Ґінт: Цей чорт довгоногий…

Жінка: Нівроку – росте.

Пер Ґінт: Я з відьмою мав би кохатися?

. Жінка: Пер!

Який бо ти грубий й нечемний тепер! (Плаче)

І в чому ж я винна, що моя краса

Змарніла, неначе на сонці роса?

Хребет мій зігнувся в молодості літ,

Як я того чорта привела на світ.

Та хочеш ти красу мені вернути,

То мусиш прогнати її і забути!

Пер Ґінт: Геть, відьмо!

Жінка: Мій Пере – шкода твого крику!

Пер Ґінт: Я лоб тобі скручу!

Жінка: Попробуй – скрути!

Лиш знай, я не впаду від твого удару.

Піду собі нині та завтра прийду –

Пройду через двері і в кожну хвилину,

Коли ви, обнявшись, присядете вдвох,

Будете про щастя своє жебоніти,

Я поміж вас влізу й свого зажадаю;

З обома ти будеш кохання ділити,

Обоїм цілуї будеш роздавати,

Один раз для неї, а другий – мені.

Доволі на нині, а завтра прийду.

Пер Ґінт: Пекельна потворо!

Жінка: Однак твого сина

Годуй собі тату. Ну що ж, чортеня,

Чи підеш за татом?

Хлопець: (плює на Пера Ґінта) Плюю я на тебе!

Пожди, я сокирою ще догоджу!

Жінка: (цілує хлопчиська)

Яка ж бо головка в чортяти! Напевне

Ти батька свойого у кут заженеш.

Пер Ґінт: (тупає ногою)

Коби так далеко відсіля!..