Бернар-Марі Кольтес - Роберто Зукко

ХАЗЯЙКА:Ну й сміття ти!

На залізничній станції.

ЗУККО:Роберто Зукко. Роберто Зукко. Роберто Зукко. Роберто Зукко.

ДАМА:Навіщо ви все товчете це ім'я?

ЗУККО:Боюся забути його.

ДАМА:Свого імені не забувають. Це останнє, що можна забути.

ЗУККО:Ні, ні, я його забуваю. Я бачу його написаним у моєму мозкові, напис робиться дедалі нерозбірливим, дедалі тьмянішим, ніби його стирають; аби зуміти прочитати його, треба вдивлятися чимраз пильніше. І в мене страх виявитися безіменним.

ДАМА:Я не забуду його. Я буду вашою пам’яттю.

ЗУККО( по паузі ): Люблю жінок, жінок дуже люблю.

ДАМА:Любов ніколи не буває надто сильна.

ЗУККО:Я їх люблю, люблю їх усіх. Жінок на всіх не вистачає.

ДАМА:Отже ви любите й мене.

ЗУККО:Звичайно, адже ви жінка.

ДАМА:Чому ви привели мене сюди з собою?

ЗУККО:Щоб сісти на потяг.

ДАМА:А порше? Чому ви не їдете на порше?

ЗУККО:Не хочу, щоб мене засікли. У потязі ніхто нікого не бачить.

ДАМА:Я можу поїхати з вами?

ЗУККО:Ні.

ДАМА:Чому ні? Не бачу, що могло б перешкодити мені поїхати з вами. Ви мені сподобалися з першого погляду. Я поїду з вами. А втім, вам вирішувати. Навіть можете вбити мене або кинути на лоні природи.

ЗУККО:Мені доведеться взяти у вас грошей на квиток. Я без копійки. Мати збиралася дати мені грошей, але так і забула.

ДАМА:Матері завше забувають дати грошей. Куди ви збираєтеся?

ЗУККО:До Венеції.

ДАМА:Венеції? Дивацький намір.

ЗУККО:Ви знаєте Венецію?

ДАМА:Авжеж. Венецію всі знають.

ЗУККО:Я там народився.

ДАМА:Браво. Досі мені уявлялося так: у Венеції ніхто не народжується, зате всі там умирають. А немовлята народжуються всі в пилюці та павутинні. У будь-якому разі, Франція добре вас почистила. Я не бачу слідів пилу. Франція — чудовий мийний засіб. Браво.

ЗУККО:Мені треба їхати, неодмінно, треба їхати. Я не хочу пійматися. Не хочу попасти за ґрати. Я підгинаю хвіст серед усього цього люду.

ДАМА:Підгинаєте хвіст? Будьте ж чоловіком. Ви озброєний: досить витягнути зброю з кишені, як всі кинуться хто-куди.

ЗУККО:Я чоловік, який підгинає хвіст.

ДАМА:А я хвоста не підгинаю. Ви ж своїми очима бачили, що я не підгинаю хвоста і ніколи хвоста не підгинала.

ЗУККО:Тому ви й не чоловік.

ДАМА:Непроста ви людина, ой непроста.

ЗУККО:Як мене злапають, то запроторять. Як мене запроторять, я з розуму зійду. А втім, я уже й так приречений. Повсюди лягаві, повсюди люди. Мене вже запроторили у гущу цих людців. Не дивіться на них, не дивіться ні на кого. ДАМА:Хіба ви помітили за мною намір виказати вас? Дурненький. Я могла б це зробити давно. Але ці телепні мені огидні. Зате ви, ви мені подобаєтеся.

ЗУККО:Погляньте на всіх цих шаленців. Погляньте, які вони злюки. Це — вбивці. Зроду не бачив скількох убивць водночас. Від найменшого сигналу в їхніх головах, вони кидаються вбивати одне одного. От я й питаю себе, чому цей сигнал не клацає тут, тепер, у їхніх головах. Вони ж усі готові вбивати. Вони, як пацюки у лабораторних клітках. Вони прагнуть убивати, це видно з їхніх облич, видно з їхньої ходи. Я бачу; як стискаються в їхніх кишенях кулаки. Убивцю я розпізнаю з першого ж погляду — одяг у них змочений кров'ю. Вони тут скрізь — треба сидіти спокійно, не ворушитися; не дивитися їм в очі. Не треба, щоб вони бачили нас; треба бути прозорим. Як вони помітять, що на них дивляться, як вони почнуть на нас дивитися і побачать нас — сигнал клацне у їхній голові і вони уб'ють, уб'ють. І тільки-но один із них це почне, усі враз кинуться вбивати всіх. Усі тільки й чекають цього сигналу.

тільки й ждуть цього сигналу в голові.

ДАМА:Годі. Не зчиняйте нової бучі. Я йду купити два квитки. Але не хвилюйтеся, ми зустрінемося. ( По паузі .) Навіщо ви його вбили?

ЗУККО:Кого б то?

ДАМА:Мого сина, дурнику.

ЗУККО:Бо він був малий шмаркач.

ДАМА:Хто вам це сказав?

ЗУККО:Ви. То ви сказали, що він малий шмаркач. Ви сказали, що він брав вас за ідіотку.

ДАМА:А що, як я любила, щоб мене брали за ідіотку? А що, як я любила малих шмаркачів? А що, як я любила малих шмаркачів більше за все на світі, більше за великих кретинів? Що, як я ненавиджу всіх, окрім малих шмаркачів?