Бернар-Марі Кольтес - Роберто Зукко

ЧОЛОВІК:Бузувірка. На світі стільки бузувірів і злобителів.

ЖІНКА:Заберіть ключі силоміць. Хіба серед вас, чоловіків, не знайдеться такого, хто обшукає її кишені і забере ключі?

ДРУГА ЖІНКА:Ну, от ви — вам стільки перепадало змалку. Вам же німці ставали ногою на голову і погрожували вашій неньці — покажіть-но, що маєте яйця у матні. Покажіть-но, що у вас зосталося бодай одне, хай малесеньке, хай навіть усохле.

ЧОЛОВІК:Пані, вас би треба так наляскати, так набити! Дякуйте Богові, що я людина світська.

ЖІНКА:Та обнишпорите ж її кишені, візьміть ключі, а тоді вже і ляпасами мене годуйте.

Здригаючись, чоловік підходить, виставляє руку, порпається в кишені у дами, дістає ключі.

ДАМА:От дурень.

ХТОСЬ ІЗ ЧОЛОВІКІВ( звитяжно ): А бач? А бач? Хай підганяють цей порше аж сюди. ( Дама сміється .)

ЖІНКА:Їй смішно. Їй саме закортіло сміятись тоді, як її дитина на краю загибелі.

ДРУГА ЖІНКА:Потвора.

ЧОЛОВІК:Курва.

ДРУГИЙ ЧОЛОВІК:Ключі поліцаям віддайте. Хай вони хоч цим займуться. Маю надію, що принаймні водити машину вони вміють.

Чоловік бігом вертається назад.

ЧОЛОВІК:Це не порше. Це мерседес.

ДРУГИЙ ЧОЛОВІК:Якої моделі?

ЧОЛОВІК:По-моєму, 280 ес-е. Цяця!

ДРУГИЙ ЧОЛОВІК:Мерседес — класна машина.

ЖІНКА:То підженіть її сюди, байдуже якої вона там марки. А то він зараз перестріляє всіх.

ЗУККО:Я вимагаю порше. Я не дозволю, щоб мене так нахабно дурили.

ЖІНКА:Зажадайте, щоб поліцаї підшукали порше. Не торгуйся з ним. Він — божевільний. Треба знайти йому порше.

ЧОЛОВІК:Принаймні, тут фараони мастаки.

ДРУГИЙ ЧОЛОВІК:Підіть взнайте. Вони осторонь тримаються.

Рушають разом до поліції.

ЧОЛОВІК:Що то, ми — простий народ за них сміливіші.

ЖІНКА( малому ): Бідолашний хлопчина. Ти не потовкся під цією триклятою ногою?

ЗУККО:Цитьте. Ніяких розмов із ним, ніяких від нього звуків. А ти, заплющ очі. І не ворушись.

ЧОЛОВІК:А як ви, пані? Як вам?

ДАМА:Незле, дякую, незле. А було б ще краще, якби ви заткнулись і на свої кухні повернулись або пішли своїх діточок підтирати.

ЖІНКА:Ох вона ж і гостра на язик. Ох і гостра!

ПОЛІЦАЙ( із другого боку юрби ): Ось ключі від машини. Це порше. Машина тут. Он вона — бачите? ( Людям .) Передайте йому ключі.

ЧОЛОВІК:Самі передавайте. Це ж ваша робота, душогубці.

ПОЛІЦАЙ:У нас свої справи.

ЖІНКА:До біса ваші справи!

ЧОЛОВІК:Я до цих ключів не торкнуся. Це не мій клопіт. Я батько сімейства.

ЗУККО:Зараз я коцну жінку, а потім пущу і собі кулю в голову. Мені життя — копійка. Присягаюсь, життя — копійка. В обоймі шість куль. Я прикінчу п’ятьох осіб, а потім прикінчу себе.

ЖІНКА:Він так і зробить. Так і зробить. Тікайте.

ПОЛІЦАЙ:Ані руш. Це — нерви.

ЧОЛОВІК:Нерви — це у вас, від неробства.

ДРУГИЙ ЧОЛОВІК:Не чіпляйтеся до них. Хай роблять своє. У них, очевидно, є якийсь план.

ПОЛІЦАЙ:Не ворушіться. ( Кладе ключі на землю і під ногами людей палицею проштовхує їх аж до ніг Зукко. Зукко повільно нахиляється, підбирає ключі, кладучи їх до кишені. )

ЗУККО:Жінка зі мною. Розступіться.

ЖІНКА:Дитина врятована. Дякую, Господи-Боже.

ЧОЛОВІК:А жінка? Що з нею буде?

ЗУККО:Розступіться.

Усі розступаються. З пістолетом у руці Зукко нагинається, піднімає за волосся голову малого і стріляє йому в потилицю.

Зойки, паніка. Тулячи пістолет до горла жінці, Зукко через майже безлюдний сад рушає до машини.

Реєстратура борделю Маленький Чикаго. Хазяйка у своєму кріслі, біля неї сидить дівчисько.

ДІВЧИСЬКО:Я така бридка.

ХАЗЯЙКА:Не мели дурниць, маленька.

ДІВЧИСЬКО:Я товстуля, у мене подвійне підборіддя, два черева, цицьки як футбольні м'ячі, дупи я не згадую. Добре що вона ззаду, і яких вона габаритів я не бачу. Але я певна, що її половинки, мов два окороки трясуться, як ступлю крок.

ХАЗЯЙКА:Мовчи, дурненька. |

ДІВЧИСЬКО:Ні, я певна, я певна цього; на вулиці за мною бігають собаки, висолопивши язика і пускаючи слину. Аби я дозволила, вони б так і накинулися на мене, як на різницьку вітрину.