Олександр Афонін - І день як вимір нашого життя

Тож що не день, то червень ближче, ближче…
Пора приходить літечка свята.
І десь на верховітньому «горищі»
Зозуля вже рахує нам літа.

Заблукав десь вітер поміж листя
Й зовсім не тривожить спокій ночі.
В темнім небі зорі променисті
Сяють, мов коханих ясні очі…
Вони ще й підморгують лукаво —
Нумо, відшукай між них свої…
В ніч весняну то нелегка справа,
Коли так співають солов’ї.

Весна так стрімко в літо перейшла,
Хоч травень не добіг ще й середини.
Але вже стільки сонця і тепла,
Як літньої, червневої вже, днини.

Акація он скоро зацвіте,
І липа цвіт готова викидати.
Нехай вже буде літо, та, проте,
Весні наш вік не варто підганяти.

Сегодня желтая луна
Едва видна за облаками.
То спрячется, то вновь она
Плывет, как челн, между волнами.
Но тучи вовсе нипочем
Луне, красавице беспечной.
Она плывет своим путем
С загадочным названьем вечность…
Дорогой жизни бесконечной…

Чарівним акацій ароматом
Оповите місто, мов серпанком.
Зацвіли вони щось ранувато:
Не у червні, а травневим ранком.

Змінюється дивно так природа.
Чи не те щось коїться зі світом?
Нині весняна іще погода,
А квітує все, неначе літом.

Здається, що дзвенить весь світ
Шкільним останнім дзвоником.
І сонце скаче по траві
Веселим жовтим коником.

В сльозах батьки і вчителі,
А діти посміхаються,
Бо не батьки, а ці «малі»
Зі школою прощаються.

Мабуть, пробігти має час
Вже непомітним коником,
Щоб діти з сумом ще не раз
Згадали день цей з дзвоником.

Тьохнув, немов сердечко, ранок нового дня.
Вітер ладна уздечку сонячного коня…
День уже весь в напрузі, наче дроти, гуде.
Хай він щасливо, друзі, нині для вас пройде.

Дождя седая пелена
Вечерние размыла дали…
Мне три часа еще до сна,
А вот глаза уже устали.
Повысилась вдруг «клейкость» век,
Как будто смазали их медом.
Всяк спать захочет человек,
Когда такая вот погода.
Поют дождинки в унисон
Внизу, в листвы зеленом царстве…
Под эту песню входит сон —
От стресса лучшее лекарство.

Эх, дороги-дороги… Эх, по жизни пути!
Как прошел уже много и как много идти…
Что легко было – враки, никому ты не верь.
Оглянешься, и страшно станет только теперь.
Но былое минуло, а что нового ждет
В нашей жизни, что ныне – как весной ледоход?
Льдина лезет на льдину, мнет, ломает, крошит…
Думал, друг, а он в спину все ударить спешит.
Все сложнее, чем было… Нынче – даже вдвойне!
Но оно и понятно, ведь мы все на войне!
И война, как цунами, каждый день над тобой…
А спасеньем в той схватке может стать лишь любовь
И незримой стеною перекрыть все пути,
Чтобы зло в этом мире не смогло нас найти,
Чтобы не остудило горе наши сердца,
Ведь с любовью мы вынесем все! До конца!

Я родниковой свежестью утра
Наполню двор, плеснув ее в окошко.
И в дверь небес я пропущу ветра,
Чтоб пошалили поутру немножко.
Стряхну с ветвей я лепестковый снег,
Покрыв дорожки белой пеленою,
Остановив часов бесстрастный бег,
Заполнив время лишь одной весною.
Чтобы и впредь, в грядущие года,
Мы молоды душой и сердцем были.
Чтобы любовь в душе жила всегда
И чтоб всегда мы искренне любили.

Сьогодні місто зранку у тумані.
Розмита ним і досі далина.
Мабуть, сумує у свій день останній,
Прощаючись із нами вже, весна.
Вона чудово так відпрацювала,
Створивши світ небачений краси.
І, вже йдучи, невтішно заридала
Прозорими краплинками роси.
Вже червень перші трави косить

Тепло, тихо… Ранок літній.
Сонечко рікою ллється.
У зеленім верховітті
Птаха радісно сміється.
Бджілок гул перекриває
Тихе вітру шепотіння.
Поміж гілочок сіяє
Золотисте павутиння.
Сад – зелено-різнобарвний,
Неймовірно пахнуть квіти…
День сьогодні буде гарний —
Бо на те ж воно і літо.