Олександр Афонін - І день як вимір нашого життя

Незрівнянний аромат цвітіння
Відчувають, мабуть, всі світи.
У холодну пору, вже осінню,
Будуть груші в пам’яті цвісти.

А коли морозні заметілі
Вкриють снігом у садку гілки,
Буду думать, що летять то білі
З груш старих духмяні пелюстки.

Ах, неужели вишня зацвела?!
И как в апреле у нее так вышло?
Вчера совсем ведь голою была,
А нынче в одеяньи белом пышном.

В цвету она безумно хороша,
Словно в фату невеста завернулась,
Хоть и не время. Но щемит душа,
Как будто к нам опять зима вернулась.

Невже і справді вишня зацвіла?!
Отак одразу, дужо, рясно, пишно.
Ще вчора зовсім голою була,
А нині вигляда отак розкішно.

Адже для вишні зовсім ще не час.
Вона ж із травня в квітень перебігла.
Весна потішить вирішила нас?
Ні, то Всевишній нас так любить, бігме!

Квітує, хоч і листя ще нема,
Мов дівчина, що в біле одягнулась.
А враження таке, що це зима
Не снігом, цвітом знову повернулась.

Із ранку сонечко привітне
І небо синьої води.
За зеленню – уже все літнє,
Та світанкові холоди
Невимушено нагадають,
Що лише квітень на дворі,
І через тиждень лиш заграють
Ще великодні дзвонарі.
Тому й не треба поспішати
Радіти зелені беріз,
Бо травень може нас дістати
Нічним морозом ще до сліз.

Неначе потяг продзвеніла злива
І у нічну помчала далину.
Зелений сад, весь мокрий і щасливий,
Святкує теплу зливу весняну.
Він потопає в цвіту ароматах,
Як у парфумах, що цей дощ розлив.
Весняна злива – це і справді свято
В найкращому з існуючих світів.

Травневий день, духмяний, соковитий,
Немов густе настояне вино,
Яке стікає по зелених вітах
У навстіж вже відчинене вікно.

Цвіте бузок, каштани шаленіють
І струменить черемухи нектар…
Це час, коли народжуються мрії, —
Всевишнього святий, безцінний дар.

Я дякую тобі, мій друже Львове,
За ці травневі три святкові дні.
Вони були по-справжньому чудові
Й сподобались, мабуть, не лиш мені.

Тебе я в різні пори пам’ятаю,
Та ти найкращий в пору весняну.
Пора додому… І собі бажаю
З тобою стріть ще не одну весну.

Радість із сумом, тривога і збудження…
Їду сьогодні у зону відчуження.
Туди, де дитинство моє розпорошене
В травах так щедро вже стронцієм зрошених.
Туди, де стоять старі сосни нахилені
Над рідних і близьких святими могилами.
У місце, що в пам’яті буде до скону,
Із страшною чорною назвою ЗОНА.

Это – не юбилей. Это – просто этап.
Просто веха в пути под небесною крышей.
Это – лестница жизни, а попросту – трап,
По которому лезем мы выше и выше.

И с высот этих наших мы смотрим на свет
Взглядом возраста четче и как-то острее.
И с вершины уже нами прожитых лет,
Полагаю, что стали добрей и мудрее.

С нами в споре любым оппонентам сложней,
Кто моложе и опыта меньше имеет.
Мы проверили знания жизнью своей,
И не всяк с нами в споры ввязаться посмеет.

Наши годы как благо должны мы ценить,
Что и так уже щедро нам дадены Богом.
Важно то, что есть силы и жить, и творить,
И идти твердым шагом житейской дорогой.

Нині ходить дощ весняний
Заквітчаним містом,
Засипає його рясно
Водяним намистом.
На квіточках осідають
Маленькі краплини
І постукують тихенько
В металеві ринви.
Вимивають чисто-чисто
Вулиці, бульвари,
Засівають пелюстками
Парки й тротуари.
Дощ травневий – то є благо,
А зовсім не диво.
Київ навіть в день похмурий,
Мов юнак, красивий.
Задивився він на себе
В дзеркало Дніпрове…
Моє вічно юне місто,
Ти завжди чудове!

Подкрался майский вечер незаметно.
Исчезло солнце и пропали тени.
И так внезапно, дуновеньем ветра,
Плеснуло тонким запахом сирени.
То день прошедший, что пылал так ясно,
Наколдовал волшебный этот вечер,
А он для ночи, как любовник страстный,
Зажег цветов сирени нежной свечи.
И тает ночка в их благоуханьи,
Ведь майский вечер ловелас известный…
Себе податься, что ли, на свиданье,
А то в груди вдруг стало чувствам тесно.