Олександр Афонін - І день як вимір нашого життя

Двор, словно чаша, до краев заполнен
Цветущих вишен пьяным ароматом.
И, вне сомнений, эти дни мы вспомним
В далеком нашем будущем, когда-то.

Мы вспомним утро в сладкой полудреме,
Когда народ уехал заниматься.
Тогда лишь мы остались в этом доме
Да два кота, что так умеют драться.

Во двор веранды настежь дверь открыта,
И даже в спальне нежный запах слышен.
Мы друг для друга – все и всё забыто —
В волнах любви, как в аромате вишен.

За що люблю я місяць травень?
За уособлення весни!
За ці, такі розкішні, трави,
За ночі теплі і ясні…
За перші солов’їні пісні
І за заквітчані сади.
За те, що синє небо висне
У лоні чистої води.
За хміль, розлитий у повітрі,
Що навіть подих перейма…
За те, мабуть, що в цілім світі
Пори щасливіше нема.

День уходящий разукрасил небо
В немыслимые алые тона,
Даря нам ощущенье сладкой неги,
На что способна только лишь весна.
Газона зелень, пруд, деревья сада
Приобрели пурпурно-нежный цвет.
Лишь солнца луч по краешку ограды
Оставил желтый, а не алый след.
И вслед за света сумасшедшим всплеском,
Средь постепенно тающих теней,
Зашелся звонкой радостною песней
Певец весны бессменный – соловей.
Он, как волшебник, принял эстафету
От майского сгорающего дня…
Весна уходит, отдавая лету
Всю пылкость чувств закатного огня.

Набубнявіло небо низьке
Й сховалось сонце. Не пече…
Здається, дощ вже близько-близько,
От-от із хмари потече.
Птахи принишкли, парк і квіти…
Не дощ, здається, а гроза!
Ось гуркотнуло… Свиснув вітер
І… впала дощова сльоза.

На каштанах вновь вспыхнули свечи
Средь темнеющей быстро листвы.
В город входит задумчивый вечер
По ковру еще юной травы.

Шум бульваров, что мощной волною
Бушевал, уже сходит на нет.
Время отдыха, время покоя
Зажигает в домах желтый свет.

Накатила такая усталость.
Не спасло даже то, что весна…
Но совсем уж немножко осталось
До блаженного времени сна.

Дощ весняний короткочасний
Прошелестів зеленим листом,
І знову з неба сонце ясне
Проміння сипле, мов намисто.
Поміж хмарок воно сміється,
Та ще і мружиться лукаво…
Вам все в роботі хай вдається,
Бо день вже видався на славу!

Я відчиняю двері в ніч,
Іще травневу і вологу,
У небо, де мільйоном свіч
Горять зірки, мов очі Бога.
У ту безмежну далину
Порівняно із нашим світом…
І, проводжаючи весну,
Готуюся зустрітись з літом.

Похмуре небо низько висне,
Неначе зовсім не весна.
Сезон дерев цвітіння вийшов —
Цвіте одна лиш бузина.

Хоча і літа ще немає,
Весни зосталось дві доби,
Однак воно вже наступає —
Он, кажуть, що пішли гриби.

Дозріли в лісі вже суниці,
І трави косять косарі.
А літо зайде у світлицю
Вже післязавтра, на зорі.

Жасминовая ночь… Весенний плотный ливень
Промчался звоном струй. И снова тишина…
Забыться б и забыть в неведеньи счастливом
В жасминовом раю, что принесла весна.
Невзгод, забот, тревог снять жесткие вериги,
Вернуть забытых лет утраченный покой.
Но не дано. Давно он стал страницей книги,
Той, что прошедший век уже унес с собой.
А новый век летит, гремя на рельсов стыках,
И нет покоя в нем, его здесь не найти…
Вот только лишь жасмин да окна в лунных бликах
Напомнили мне вновь о пройденном пути.

Бентежний дух весни
Ще десь блукає світом,
Та вже всі наші сни
Наповнюються літом.

І сонячний цей день
Нам літо обіцяє…
То є весна ще десь?
Чи вже її немає?

Он липа як цвіте,
Й тополя білить пухом.
Весна іще… Проте
Вже пахне літнім духом.

Все. Місяць травень літа добігає,
Дерева одягнувши у листки.
Тому весна так щедро розсипає
По тротуарах білі пелюстки.