Олександр Афонін: І день як вимір нашого життя

Дарує сили жити і наснагу
До творення щасливого, людського,
Біль забирає і тамує спрагу
В тих, хто долає непросту дорогу.

Тому прошу тебе не поспішати.
Ти чуєш, Весно? Я тебе благаю!
Хоч людям Богом не дано літати,
Та подумки з тобою я літаю.

Весняно котрий день буяє
Книжкове в Арсеналі свято.
Хто там ці дні не побуває,
Той буде сильно жалкувати.

Ідіть із друзями, з сім’єю
Туди, де нині свято слова,
Бо книга сутністю своєю
То є знання, життя основа.

Вона, як друг, розповідає
Про все, що в цьому світі сутнє.
Того ж, хто книжки не читає,
Незавидне чека майбутнє.

Непередбачуваний квітень
Знов забира у нас тепло.
Удень було ще майже літо,
А вже надвечір понесло
У піднебессі ситі хмари,
І вітер люто стугонить.
Верни свої нам, весно, чари!
Але вона вже, мабуть, спить…

Алокрылая чайка рассвета
На востоке зажгла горизонт,
И апрельское утро, как летом,
Раскрывает небес синий зонт.
Ярче, ярче становятся краски
В колокольной почти тишине.
Снова солнце, волшебник из сказки,
Добрых сил добавляет весне.
Новый день по Одессе шагает,
И те чувства, что в сердце ношу,
Я словами в молитву слагаю
И у Бога лишь мира прошу.

А что Одесса? Вроде, как всегда.
Улыбки, солнце, море… – все здесь рядом.
Да, многие видал я города,
Но для меня Одесса – как награда.

Для чувств моих не отыскать слова.
Она чарует красотой своею.
Ее душа всегда во мне жива,
Я на всю жизнь уже сроднился с нею.

Мне близок дух двух славных городов,
Куда всем сердцем буду я стремиться.
Это прекрасный, вечно юный Львов
И ты, Одесса, юмора столица.

Предпасхальный день…
Небо – как в раю!
Щедро раздает синеву свою.
Солнышко течет золотой рекой.
День – как благодать: тишина, покой.
А во всех домах круговерть забот —
Собирает стол к празднику народ.
Пахнут куличи, крашенки горой.
Где тут тишина, где уж тут покой?
На плите шкварчат с мясом колбаса…
Ох, и будет стол – просто чудеса!
Нынче все в трудах – те, кому не лень.
Праздник-то какой – ВОСКРЕШЕНЬЯ день!

Наш Київ – писанка сьогодні!
Яких тут тільки фарб нема!
Хоча іще напередодні
Лякала снігом нас зима.
Однак хода весни невпинна.
Що їй ці вибрики зими?
І, як весна, пренеодмінно
Всі зими переможем ми!

Вже відлунали великодні дзвони
І день новий лаштунки підніма.
Є особливі вічності закони,
Хоча для нас-бо вічності нема.
Усе таке мінливе, швидкоплинне,
День – лише іскра в полум’ї буття.
Цінуй його, бо він – єдиний вимір,
Яким ми визначаємо життя!
Бо лише він нам радість обіцяє,
Грайливу, щиру – наче цуценя…
А от для щастя все ж не вистачає
Завжди якогось одного лиш дня…

Ну, от і знову вишня зацвіла —
Це українське диво споконвічне…
Хоча весна щось рано залила
Вишневим цвітом всі двори столичні.
Над ним так бджоли весело гудуть,
А от хрущам, мабуть, ще ранувато.
І плугарі чомусь з полів не йдуть,
Та й не співають ввечері дівчата…
Нові часи, й життя зовсім нове…
Але, як в давнину, так і донині,
Шевченка вишня у душі живе
Як вічний символ щастя в Україні.

Щось швидко клен вже якось відцвітає
Й свій жовтий цвіт розносить навкруги…
Та юний лист зеленим морем грає —
Білястих хмар змиває береги.
Легенький вітер котить ніжні хвилі,
Й вони зникають в синій далині…
Які ж натхненні і безмежно милі
Оці духмяні, ці квітневі дні!
В них мимоволі розтають тривоги,
Думки приходять світлі й почуття.
І кличуть знов, як в юності, дороги,
І в нескінченність віриш знов життя.
І серце знов так повниться любов’ю,
Що обійняти хочеться весь світ,
Який вирує молодою кров’ю,
Що й забуваєш, скільки тобі літ.

Зацвіла знов на городі груша,
Вся немов облита молоком.
І лікує наболілу душу
Заметіль квітнева за вікном.