Олександр Афонін - І день як вимір нашого життя

Який був гарний настрій зранку,
Та я набравсь за день дурні…
Тепер і думай до світанку,
А так не хочеться мені!
Однак сказати, друзі, хочу,
Хоча цей день мене дістав —
Коли котився він до ночі,
Я спалах сонечка спіймав!
Весна, скажу я вам, – це диво
І фору дасть усім дивам!
От захід сонця – так красиво!
Мені сподобався… А вам?

Загляденье, почти что, как летом
Эти краски вечерней зари…
И, приняв у нее эстафету,
На бульваре зажглись фонари.
Вновь они, как вчера, спорить будут
С звездным небом… Всю ночь напролет.
Вероятно, рассвет их рассудит
Вместе с солнцем, что утром взойдет.

Ох, ці підступні москалі! Ну як вони уже дістали!
Ось днями грози й холоди до нас з Московії прислали.
Якщо не так, то хоч отак, та однаково їм не йметься…
Але Всевишній дав нам знак, що все лихе для нас минеться.
Весну не можна зупинить, її хода завжди невпинна.
І їм пора вже зрозуміть: ми переможем неодмінно!

А водограй і справді грає!
Куди не йдеш, а він дзвенить.
І день, і ніч не замовкає,
Ні на хвилину, ні на мить.

І спів цей так приємно чути
У весняні погожі дні.
І хочеться щасливим бути,
Мабуть, не тільки лиш мені.

Щоби ловити подих вітру,
І промінь сонячний ясний,
І дякувати цьому світу
За те, що є ти й що живий.

За Божий дар оцей величний:
За право чути, бачить, жить!
Хай водограй співає вічно
І не змовкає ні на мить!

Холодний вітер шарпає дерева
І розгортає хмар товстий сувій.
Чомусь сьогодні схожий він на лева,
Що зранечку голодний й дуже злий.
То зареве, немовби навіжений,
А то заскиглить, наче кошеня.
Увечері він був такий блаженний,
А от сказився нинішнього дня.
І чим йому весна не догодила,
Що стільки в ньому зараз люті й зла?
Чи, мо’, не так вночі його любила,
Чи взагалі, можливо, не прийшла?..
Ох, весно-весно, чом не кажеш очі?
Прошу, зміни складний характер свій
Й холодний вітер ніжно, по-жіночі,
Ти обніми й цілунками зігрій.
Бо він не злий, йому бракує ласки,
Якої ти, напевне, не дала…
Перетвори цей холод в ніжну казку,
Бо нам усім так хочеться тепла.

Надвечір небо чисте-чисте…
Невже і справді вже тепло?
Зірки у небі – як намисто,
Бо хмар неначе й не було.

І вітер вщух. Чи десь дрімає?
Чи весна його пригорта?
Карпатська ніч вже підступає,
Спокійна, втішена, свята.

Сонечко за гори знов сідає,
І міняє небо колір свій…
Небосхил багряно так палає,
Хоча щойно був ще голубий.

Сутінки стікають з полонини
З стрімкістю старезного коня…
Затихає в лісі спів пташиний,
Чутий упродовж усього дня.

Морок швидко поглина долину,
Ніч наступить скоро вже – за мить.
Все змовкає. Тільки без зупину
Потічок у сутінках дзвенить.

Що співає він там проти ночі?
Пісня його вічна про кого?
Він співа про почуття дівочі,
Що чека коханого свого.

І всю ніч він буде так співати,
Бо в весняну пору не до сну,
Щоб колись, хто любить, міг згадати
Дивовижну ніч цю весняну.

Ніч світла і якась казкова…
Хоча й не світять ліхтарі,
Та місяця великий човен
Пливе по небу угорі.
Серед зіркового намиста
Шукає нові береги
І заливає сяйвом чистим
Все, наче повінь, навкруги.
Далеко він від цього світу,
Тому й не може зрозуміть,
Як можуть люди в ньому жити
І так страшенно не любить.

Сумують нині буки і ялиці,
Бо сніг прийшов сьогодні і в Карпати.
А сніг є сніг, і, власне, без різниці,
Чи він дрібненький йде, а чи лапатий.
Й похмуре небо зависа низенько,
Й вершини гір геть хмарами повито.
Здається, знову десь зима близенько,
Й стає від цього якось сумовито.

Іще дрімають сутінки в долині,
Та за горами сонечко встає,
Й в високе небо, як і вчора, синє,
Своє проміння золотаве ллє.