Олександр Афонін: І день як вимір нашого життя

Густе повітря чисте і прозоре.
Здається, що потічок струменить.
Лісів, ще голих, безкінечне море
Пташиним співом зранечку дзвенить.

Тутешній день, спокійний і неспішний,
Ясним промінням в вікна загляда.
Хай буде він для нас усіх успішним
Й солодким, як з карпатських рік вода!

Карпатська ніч по-справжньому весняна…
Щось за вікном шепоче потічок.
Між темних схилів жовті каравани
Пливуть у даль численних зірочок.

Тут справжнє все, яскраве, чисте, миле.
В бруньках духмяних вже кипить життя…
І світ здається мирним, світлим, щирим,
І розпинають душу почуття.

Весна немов на гойдалці
Літа туди-сюди.
То нас теплом порадує,
То знову холоди.
То сонцем в очі бризкає,
То хмарок нажене,
Та, сподіваюсь, гойдалка
Ця скоро вже мине.
І скоро вже ранесенько
Плесне в вікно блакить,
І день новий піднесено
Піснями задзвенить.

Хмурое небо, хмурое,
Но без дождя пока…
Серая нынче улица,
Серые облака.
Но на газонах просится
К солнцу травинок пух,
А над землею носится
Терпкий весенний дух.

Рдеют тюльпаны, как праздник, продленный до завтра.
Сохнут тарелки и рюмки на полке посудной…
Будничным утром поставлю на стол себе завтрак,
Кашу-овсянку – в сравнении с праздничным, скудный.
Выйду из дома под меленький дождь моросящий.
Хлопнут парадного двери, заставив меня оглянуться…
Да, снова будни, но праздник-то наш настоящий
В том, что любимые с нами и в будние дни остаются.

Все довкола снігом забілило…
То, виходить, що весни нема?
Лиш асфальтних вулиць чорне тіло
Нам шепоче: «Це вже не зима!
Не лякайтесь снігу, ради Бога,
Сонечко його розтопить вмить!
Бо весну, що вийшла на дорогу,
Неможливо ні за що спинить!»

Джерела духу, розуму, моралі,
Усе, що людством створено в віках,
Що назавжди вкарбовано в скрижалі,
Тримаєте сьогодні ви в руках.
Ви завжди між минулим і майбутнім
І споконвіку людям несете
Те, що для них в житті є справді сутнім:
Високе, мудре, щире і святе.
В ваших руках свята і вічна книга —
Найрозумнішій винахід творця.
Це – криголам, що зла руйнує кригу,
Й дух, що добром наповнює серця.
І ваша праця зовсім не буденна,
Ви творите суспільство і людей,
Бо, як завжди, на вістрі сьогодення,
Серед подій бурхливих та ідей.
В ваш ювілей я голову схиляю.
Ви – майбуття щасливого творці!
Несуть нам щастя те, яке чекаєм,
Книжки, що ви тримаєте в руці!

Пригорнувшись, за плечі обняти
І на вушко щось ніжне шепнути,
Зрозуміти, як значить багато
Буть коханою просто почутим.

Заглянути у сяючі очі
І побачити усміх легенький,
І відчути, як щастям жіночим
Під долонею тьохне серденько.

Заспіває, здіймаючи груди,
Щоб зірватись на ноті високій…
Хай у вас, милі, все оце буде:
Ніжність, пристрасть, кохання і спокій.

Почуттів життєдайная сила
Хай наповнює знову і знову.
Вам усім, неймовірно красивим,
Миру, щастя, достатку й любові.

Из окошка мне видна в небе облачном луна.
Как огрызок желтый сыра однобокая она.
Как-то мне и невдомек, кто ее погрызть так мог?
И в таком недоуменьи я совсем не одинок.
Вон соседский старый кот вверх глядит, разинув рот.
То ли так от удивленья, то ль совсем наоборот.
Даже наш дворовый пес вдруг завыл, задравши нос.
Почему луна такая, и для пса теперь вопрос.
Это вам не ерунда! Это – целая беда!
Ведь с погрызенной луною ни туда и ни сюда…
Я вот дедушку спрошу, книжки переворошу
И все «лунные» вопросы завтра точно разрешу!
А сейчас пора в кровать, потому что нужно спать,
Чтобы завтра вечерочком мне луну не прозевать.

Дощить… І цілу ніч дощило.
Й така відчутна прохолода…
Якісь думки «розм’яклі» й тіло,
Та добре, що не на роботу.
Учора думав, що пройдуся,
Та в дощ не тягне щось гуляти.
Книжками зараз обкладуся
І буду цілий день читати.