Пауль Целан - Мовні ґрати

Зблисни, плинуче сяйво.

Rabenüberschwärmte Weizenwoge.
Welchen Himmels Blau? Des untern? Obern?
Später Pfeil, der von der Seele schnellte.
Stärkres Schwirren. Näh'res Glühen. Beide Welten.

Зграя круків над полем пшеничним.
Якого це неба блакить? Долішнього? Горнього?
Пізня стріла, випущена душею.
Лютіше свистіння. Ближче палання. Обидва світи.

Schneefall, dichter und dichter;
taubenfarben, wie gestern,
Schneefall, als schliefst du auch jetzt noch.

Weithin gelagertes Weiß.
Drüberhin, endlos,
die Schlittenspur des Verlornen.

Darunter, geborgen,
stülpt sich empor,
was den Augen so weh tut,
Hügel um Hügel,
unsichtbar.

Auf jedem,
heimgeholt in sein Heute,
ein ins Stumme entglittenes Ich:
hölzern, ein Pflock.

Dort: ein Gefühl,
vom Eiswind herübergeweht,
das sein tauben-, sein schnee —
farbenes Fahnentuch festmacht

Снігопад, густіший, густіший,
голубиної барви, як вчора,
снігопад, мовби спиш ти донині.

Білина, простерта у далеч.
По ній, безкінечний,
саней загублений слід.

Під нею, у сховах,
ледь проступає,
ранячи зір,
горбок за горбочком,
незримо.

На кожнім,
обернене до сьогодні,
німотою поглинуте Я:
стовпок, дерев'яний.

Там: душа,
крижаним обдувається вітром,
свій стяг напинає, барви
голубиної, снігової.

Heimgeführt ins Vergessen
das Gast-Gespräch unsrer
langsamen Augen.

Heimgeführt Silbe um Silbe, verteilt
auf die tagblinden Würfel, nach denen
die spielende Hand greift, groß,
im Erwachen.

Und das Zuviel meiner Rede:
angelagert dem kleinen
Kristall in der Tracht deines Schweigens.

Допроваджена в забуття
візитна розмова наших
повільних очей.

Допроваджена склад за складом, роздільно
на осліплених днем гральних костях, що їх
підхоплює зайнята грою рука, велика,
у мить прокидання.

І надмір мого промовляння:
нашарований на маленький
кристал у шатах твого мовчання.

So steh ich, steinern, zur
Ferne, in die ich dich führte:

Von Flugsand
ausgewaschen die beiden
Höhlen am untern Stirnsaum.
Eräugtes
Dunkel darin.

Durchpocht
von schweigsam geschwungenen Hämmern
die Stelle,
wo mich das Flügelaug streifte.

Dahinter,
ausgespart in der Wand,
die Stufe,
drauf das Erinnerte hockt.

Hierher
sickert, von Nächten beschenkt,
eine Stimme,
aus der du den Trunk schöpfst.

Стою, скам'янілий, звернений
до далини, в яку я тебе покликав:

Летючий пісок
вимив обидва
провалля на нижній лямівці чола.
В них морок,
посталий очам.

Пробито
мовчазно гойдливими кайлами
те місце,
де діткнуло мене вічко крила.

Позаду,
видовбана в стіні,
сходинка,
на ній навпочіпки спомин.

Сюди
пробивається, обдарований щедро ночами,
голос,
з якого зачерпуєш повний ковток.

Schliere im Aug:
von den Blicken auf halbem
Weg erschautes Verloren.
Wirklichgesponnenes Niemals,
wiedergekehrt.

Wege, halb — und die längsten.

Seelenbeschrittene Fäden,
Glasspur,
rückwärtsgerollt
und nun
vom Augen-Du auf dem steten
Stern über dir
weiß überschleiert.

Schliere im Aug:
dass bewahrt sei
ein durchs Dunkel getragenes Zeichen,
vom Sand (oder Eis?) einer fremden
Zeit für ein fremderes Immer
belebt und als stumm
vibrierender Mitlaut gestimmt.

Шлір у твоєму оці:
в поглядах на пів —
шляху зриме Втрачене.
Навіч спрядене тут Ніколи,
що знов повернулось.

Півшляхи — і найдовші.

Волокна, обміряні кроками душ,
відбиток у склі,
прикочений задки
й нині,
затягнутий білим серпанком
окатого Ти на незмінній
зорі над тобою.

Шлір у твоєму оці:
щоб уцілів
крізь темряву несений знак,
живий і настроєний як безголосо
вібруючий стишений звук
піску (чи льоду?) чужої доби
для ще чужішого Завжди.

Nah sind wir, Herr;
nahe und greifbar.

Gegriffen schon, Herr,
ineinander verkrallt, als wär
der Leib eines jeden von uns
dein Leib, Herr.

Bete, Herr,
bete zu uns,
wir sind nah.

Windschief gingen wir hin,
gingen wir hin, uns zu bücken
nach Mulde und Maar.

Zur Tränke gingen wir, Herr.

Es war Blut, es war,
was du vergossen, Herr.

Es glänzte.

Es warf uns dein Bild in die Augen, Herr.
Augen und Mund stehn so offen und leer, Herr.
Wir haben getrunken, Herr.
Das Blut und das Bild, das im Blut war, Herr.

Bete, Herr.
Wir sind nah.