Поль Елюар - Вибрані вірші

Вечір всі вечори і цей вечір як інші
Поряд з ніччю-гермафродитом
Що трохи затримана в розвитку
Лампи і їхнє м'ясиво принесені в жертву
Але в пропеченому оці рисей і сичів
Велике безконечне сонце
Прикрість пір року
Домашній ворон
Здатність бачити землю довкола.

Зорі проступають на холодній воді
Чорніші за ніч
Так ніби то кінець світанку
Всі ілюзії в квітці пам'яті
Всі листочки у тіні пахіття.

І дівчата даремно руками мене заколисують
Набирають поважного вигляду відкриваючи анемони
своїх грудей
Я не беру нічого в цих сітях з плоті і тремтіння
В кінці світу в сутінках сьогодення
Нічого не перешкоджає моїм скорботним образам.

Замість крил — тиша замерзлих просторів
Які найменше бажання змушує тріщати
Ніч яка повертається їх розкриває
І жбурляє за обрій.

Ми вирішили що нічого достеменно не визначиться
За порухом пальця що ткнувся випадково у штурвал
розтрощеного літака.

Змінюю думку
Далі будуть бризи з тонкої ниті
Далі будуть твої ноги твої руки твої очі
Чудова сукня що тебе творить
Щоб ти її змінила.

Змінюю думку
Ти простуєш вулицею
У сонячному урагані
Я тебе зустрічаю зупиняюсь
Я молодий ти це пригадуєш.

Змінюю думку
Твого рота немає
Я вже не говорю з тобою ти спиш
Жевриво жаху у твоїй пітьмі
Поля прозорих сліз у твоїх снах
Разом ми не сумні
Тебе я забуваю.

Змінюю думку
Ти не можеш спати
На сходинках байдужих
Безкінечно
Між квіткою і плодом
У просторі
Між квіткою і плодом

Ти шукаєш сон
Перша паморозь
І ти мене забуваєш.

Змінюю думку
Ти смієшся пустуєш ти жива
Й допитлива — пустеля оживе для тебе
Я вірю.

Кінець
Ніколи я не міг тебе забути
Ми не розлучимось ніколи
Треба убезпечити
Сніг сільський розбиті жорна
Гідну смерть
День ясний змарнований топить зірки
На кінчику єдиного погляду
Того самого споглядання
Треба спалити сфінкса який разюче схожий на нас
І його очі доречні
І його юнги самоти.

Бувай журбо
Привіт журбо
Ти вписана у риси стелі
Ти в очі вписана які кохаю
Ти геть не вбогість
Бо жалюгідні губи зраджують тебе
Коли сміються
Привіт журбо
Кохання тіл палких
Кохання сила
Якого лагідність постала
Як та потвора безтілесна
В очах зневіра
Журба лицем вродлива.

Усі дерева всі їхні гілки усеньке їхнє листя
Трава біля підніжжя скель і скопище будинків
Ген море де купається твій погляд
Ці образи щодень
Гріхи й чесноти такі недосконалі
Прозорість перехожих чоловіків на вулицях випадку
І перехожих жінок загнаних твоїми наполегливими
пошуками
Твої набридливі думки в олив'яному серці на губах
цнотливих
Гріхи й чесноти такі недосконалі
Схожість згідливих поглядів з очима які ти підкорив
І мішанина тіл знемоги і жаги
І мавпування слів манер думок
Чесноти і гріхи такі недосконалі

Кохання це недовершена людина.

Очі обведені тінню як замки серед румовищ
Безодня ярів між нею та поглядом її останнім
Чудової весняної пори
Коли квіти рум'янять землю
Це зречення усього
А всі бажання інших на її смак
Про що вона навіть не мріє
Її життя ба навіть не її життя
Її безжурні груди і чоло не знає
Як затято її волосся хвилясте заколисує його.

Слова які слова чорний або Севенни
Бамбук дихати або жовтець
Говорити це ступати її ногами
Її руками ковдру дряпати як умираючий
Очі відкриті без ключа
Без зусилля ось тобі рот і вуха
Пляма крови це не зморене сонце
Не блідість ночі безсонної яка минає.