Павел Коробчук - Кайфологія

Дехто уже згорів, розхлюпав, ніби чай у поїзді, свої суглоби і соціальні морські вузли, втративши довжину пальців. І я теж, здається, усвідомивши такі вітряні паскудні перспективи, ці розшарпані плащі і побите від різкого протягу скло на вхідних дверях, я похапцем скидаю осіннє листя з далеких клавіш, перед дзеркалом відновлюю бас і альт, голосом годуючи гумовий шлунок баритона.

Взагалі, осінь – це касета із поганим записом. Шарудіння під ногами, шум дощу, стогнучі очі – усе це звучить не дуже студійно. І тільки люди мовчать, закинувши у підвали свої параболічки і самотньо вирощуючи у горщиках все нові й нові велосипеди. Переставляю касету. І тільки велосипеди мовчать, вирощуючи нових людей.

Після сну знаходжу вію на подушці. Її вію, на її подушці, після її сну. Позавчора, якогось року, у потязі, я хотів їй сказати, що очима вона чіпляється за речі, за довколишнє дуже міцно, реалістично, чіпко, що вона дивиться на предмети так, ніби торкається їх своїми впевненими пальцями. Вона відповіла, що я її погано знаю і почала розповідати про черв’ячків, якими рибалки ловлять рибу, про тих кольорових черв’ячків, з яких складається світ. Гадаю, людині не варто стверджувати, чи знає її інша людина. Переставляю касету. Я знаю її вію, і цього досить.

Скоро зима і ми входитимемо у сніг, як у міграційну, але застиглу водойму. Щороку сніг вмирає і народжується, але не еволюціонує. Скільки риб, замерзлих у ньому, нам доведеться видовбувати і переконувати, що вони живі. Переконувати насамперед себе. Принаймні себе.

Ми кинемо їх у наповнену ванну. Я розумію, черв’ячки потрібні для того, щоб по одному начіпляти їх на гачок, закидати у річку і годинами чекати. Я візьму їх кілька жмень, викопаних із черепа, цих приємних стосунків, чи скорчених пальців, чи безвихідних тунелів, чи заспокійливих вій, і кину у ванну, щоб заліковувати рани на лусці цих безмовних істин, цих полохливих і слизьких знахідок із круглими, як у риб, очима.

Варто навчитись відчувати, коли наступають моменти відновлення. Мені здається, що вона розрізає мою осінь, мов криголам. Мені здається, і цього достатньо.

Вона не бачила жодної моєї світлини, але вона відчуває кожну з них своїми долонями, прикладаючи їх до мого рушника, вустами, торкаючись ними спільної пляшки вина. Вона бережно тримає мене у долонях, ніби чай у потязі, і водночас гріє свої цупкі та впевнені, як її погляд, але змерзлі пальці, і водночас розповідає мені про черв’ячків, несвідомо утворюючи у мені період нересту, період миття дзеркал. Я помив своє дзеркало. Переставляю касету на іншу сторону.