Павел Коробчук - Кайфологія

кілька капель крові від сонячного удару у колосковому полі.
террорист знімає протигаз щоб краще роздивитися зоряне небо.
я гладжу її волосся у тамбурі з розбитим вікном без квитків.

розлука – операція без наркозу.
розлука – татамі для боротьби.
це коли у нічну грозу
починатися. напад хвороби.

це витираючи туш волоссям
в жолобинку ключиці плакати.
у темряву зривати голос
ніби передвиборчі плакати.

що лишається після розлуки –
короткі телефонні гудки.
годуєш криком серце з руки
яке боязко визирати з собачої будки.

я дала тріщину разом зі склянкою.
розлилася і проросла в паркет.
зате, доступною і п’янкою
я не буду для кожного, як супермаркет.

навчуся переживати без нього ніч.
гроза вирівнює зім’яту постіль. стихає.
я обіцяю лишатись. відсьогодні
настільки собою, наскільки дихаю.

дотепер:
я тебе ніколи не забороняти.
віднині:
ти мене ніколи не дихати. я тобою ніде присутня.

бо ось – твої слова болючі, оскільки падають.
ніби велосипед, на якому я їхала,
трималася за кермо і вітер.
розвивав моє волосся. як гантелями розвивають.
мускул.

та – тепер.
манекени всередині мене. це тіні птахів і сердець.
ними неможливість поворушити.
у парку чути їхнє щебетання і пульс. як вдалині
дві порожні жменьки ніжності.

хто це грає пінг-понг? як не у моїй голові.
лунає його ім'я, розлунюючись кроками по бруківці щодалі.
криком, який неможливість втискати у орфоепіку.
навколо – океанотроща твого імені.
розмови затерпати, немов хурма.

хто врятує ніжність у жменях?
годуюся своєю хурмою, затисненою до крові.

легше не стане, хіба що розтане сніг.
хіба що сусід по палаті історію розповість,
хіба куховарка сніданки такі пісні
принесе, що може її хтось повісить.

а може її хтось натягне, скажімо, хірург,
як гумову рукавичку під час операції.
насичення кайфом вбиває безодні діру,
розтоплює сніг, мотивує до праці.

що відбувається в стінах таких держав,
в яких – за розкішний декор – коридори лікарні?
народ із минулим, в якому постійно лажав,
пройде медобстеження й буде за лажу покараний:

газети уже перечитані двісті колись,
птахи на завмерлі карнизи богами скеровані,
із хлопця з цирозом щоночі виходить слиз,
медбрат грає квач зі щойнопрооперованим.

гірше не стане, хіба що продовжу жити.
хіба що, як слиз, з мене вийде вночі скелет.
і хлопець із грижею вранці буде божитись,
що серед птахів на карнизі бачив його силует.

а хлопець із виразкою йому відповість:
«рух, коли в свічці згоряє лише фітіль,
а від горіння не нагрівається віск
і не з’являється жодних нових світил –

це рух ідеальний, народження без утроб,
як у проституток – грошва – ідеальний клієнт.
там вже немає здоров’я, бо там немає хвороб.
там уже легше не стане, там просто є і є.»

осіння пристань –
це місце. де ми пристали одна до одного.
я збиралася поїхати геть. але перестала.
вміщатися у будь-яку валізу.
настільки ти мене збільшувати. і наші спільні переживання.
надувати ніби кульку.

щоб бути меншою, легшою – я викидала з кишень.
усі твої дотики. не промовляла.
слова. день перший.

адже як бути зі словами і словам.
якщо у мене подих перехопило.
а у тебе подих – з цигаркою на пристані.
яка віддаляється в глибину. і закінчується в оці риби.
тому ми завмерти у власних словах..
не здути кульбабу слів. не пробити голкою слів.
пам’ять, що наростає..

ми загубитися потім у своєму одязі.
ми настільки потім блукати поруч.
я цілувала темряву. туди. звідки ти видихав дим.
а темрява цілувала мене. у місце, де зараз.
я розминаю. ми розминаємося.
одна з одним, як зі словами. день останній.

і, згадуючи про тебе – то кулька.
яку торкаюся голкою пам’яті.
коли приходжу через сотні на пристань.
і розминаю власні груди. від недоотриманої насолодженості.

навіщо настільки спересердя розминати одне одного!
щоб настільки – розминутися?