ЛІНА КОСТЕНКО - СКІФСЬКА ОДІССЕЯ

мудрець Солон схилявся перед ним!

Вони вже знали деякі вакцини,

мікстури, зілля і настої трав.

Щоб перейняти дещо з медицини,

сам Гіппократ у Скіфії бував.

У місто греки в’їхали волами.

Воно було оточене валами.

Шумів базар. Проходили транзити.

Лежали хури червонястих руд.

Вгорі жили царі і ворожбити.

Внизу роївся ремісничий люд.

Риботорговці натягали тент.

Шкварчали біля яток чебуреки.

То, поки дядько скупить реманент,

пішли й собі повештатися греки.

У передмісті вулиці вузенькі.

Такий там брязкіт, гуркіт, гукіт, дзенькіт!

Скрізь чорні гути, кузні і майстерні.

Вода парує в кам’яній цистерні.

Коваль кує, не втомиться клепати —

мечі, голки, зубила і лопати,

цвяхи, ножі, сокири і серпи —

на все Пониззя і на всі степи.

Купили голку. Мали з тим мороки.

Промчався вершник. Грек розгарячивсь.

Зайшли до скіфа, що колись два роки

на ювеліра в Ольвії учивсь.

Там розглядали різні візерунки.

Ливарні форми. Золото. Емаль.

А він сидів, якраз робив малюнки —

ягнят і птиць на царську пектораль.

Подарував їм для жінок прикраси.

В ткача купили виробів лляних.

Пішли угору. Кам’янські тераси

були не гірш, як в Ольвії у них.

Хороми царські зблизька роздивились.

Цікавий грек у браму заглядав.

Маленький цар уже, напевно, виріс.

Тепер, мабуть би, грека й не згадав.

Похвастав грек, що він з царем стрічався.

І як за нього Геродот ручався.

Такий тоді малесенький був скіф —

тепер могутній цар Аріапіф.

Шкода, що скіфи з царської обслуги

взяли ворота на залізні шпуги.

А то б він, грек, бо він такий, — як схоче,

то він і в гості до царя заскоче!

Заночували в дядька в таборищі

на молодому сіні на горищі.

Напівмандрівний і напівосілий,

уже й якусь маєтність запосілий,

він мав овець і поле сочевиці

неподалік від царської столиці.

Почастував їх гойно, хоч і просто,

завдавши тим жоні переполох, —

лемішка із облущеного проса,

із часником колочений горох.

Почавши тут, продовжили у свахи

з ужитком пирогів, рибця і саламахи.

Якісь прегарні скіфські молодиці

книші пекли на глиняній кабиці.

І верхи на лозинах дітлахи

рубали кропиву і лопухи.

Із городища, із того содому,

майстри вертались навпрошки додому.

А з поля йшла, струнка і тонковида,

ще несвідома чарівничих зваб,

богиня квітів, юная Хлорида,

у жовтому віночку із кульбаб…

В кабиці дотлівала дровиняка.

І вітер віяв із вечірніх плес.

І спало все — пракішка й праконяка,

прапівень, пракорова і прапес.

На сіно грекам кинули верету.

Не спалось греку, цілу ніч крутивсь.

Мабуть, того, що в стріху з очерету

на нього місяць скіфський подививсь.

Чи, може, смутком по душі продерло.

Далеко з дому і земля чужа.

І Шлях Чумацький, зоряне Прадерево,

ховав у хмарах голову Вужа.

І жінка бідна в Ольвії, не спиться їй.

Прогнавши залицяльників-п’яниць,

уже робила всякі ауспиції —

гадала на погоду і на птиць.

Вона уже ходила і до піфії,

спитать про мужа: як він там у Скіфії?

Вона питала піфію-сидуху,

що як же так, ні слуху ані духу?

А піфія, що в храмі проживала,

священний лист лавровий пожувала

і так сказала, сидя на тринозі:

— Хвала богам, твій муж уже в дорозі!

Не уточнивши у наступній фразі,

яку дорогу має на увазі.

Хоча грекиня у своєму горі

не втямила б абстрактних категорій.

Бо що їй зустріч в просторі і в часі?

Вона чекала мужа на терасі.

Її любов, така палка і вірна,

Була з безмежжям трохи не співмірна.

Бо Пенелопі добре було ждати,

адже у неї німфа була мати.

А ця грекиня смертної породи,

таке чекання згубне їй для вроди.

Отож вона і нидіє в надії,

марнує свої роки молодії.

І килим тче, хоч, може, і не поре,

і з женихами й слова не говоре.

Все дивиться у далеч з-під долоні —

а що, як він пропав десь у полоні?!

На тій горі, засмалена жаркотою,

вона вже — як фігурка теракотова.

А грек пливе. Дніпро — дорога срібна.

Вже й притомились греки-веслярі.

А буде ще ж і Скилла, і Харибда —

оті страшні пороги на Дніпрі!

Вже дехто встиг з утоми огризнутись.

А інші духом занепали вкрай.

А грек пливе. Вже ж ніяк і вернутись,

так запустився глибоко в цей край.

Он Одіссей проплив чотири моря —

яких нещасть йому напряла Мойра!

Було всього — кикони і киклопи,

і Посейдон лютився, дідуган.