ЛІНА КОСТЕНКО: СКІФСЬКА ОДІССЕЯ

тут треба знати змалечку той степ.

Якщо були у скіфів полководці,

і Анахарс, брат Савлія, мудрець, —

то що, у скіфів не знайшлося хлопців,

котрі могли в руці держать різець?

Чи не було металів благородних?

Сюжетів бракувало корінних?

Недавно дядько в себе на городі

знайшов і штампи бронзові од них.

І це було не де-небудь, не просто

серед яких сучасних картоплищ.

А це було у Кам’янці-Дніпровській

на місці древніх скіфських городищ —

де ще городам городище сниться,

де, подолавши тисячу смертей,

іще стоїть невидима столиця,

яку воздвиг славетний цар Атей!

Чому той край так дивно зветься — Герри?

Якими був населений людьми?

За п’ять віків до нашої ще ери

це знав той грек, і вже не знаєм ми.

Мабуть, Шафарик мав якісь підстави,

і Карамзин домислювався теж,

що в слові Геррос є відлуння слави,

що досягла балтійських узбереж.

Коли в бою тут воїн був убитий

чи участь брав проти яких нашесть,

йому на гробі, як почесний титул,

писали: "Геррос", тобто — слава, честь.

Шлях еволюцій мовних і етнічних

крізь многоту кривавих несприянь, —

відлуння слави з написів рунічних

чи не вернулось іменем слов’ян?

Що тут було за праворітьми світу?

Чом не створили скіфи алфавіту?

Бо тільки Слово — пам’яті спасенність.

Живий народ, що мав своє письмо!

Чи, може, в них така була писемність,

що ми її вчитати не втнемо?

І хто вони? А ми хто? Хто ми? Хто ми?!

Хто наші предки? Прийшлі? Автохтони?

Сколоти? Лоти? Вихідці з Дворіччя?

Висока віть з пракореня слов’ян?

Які були тут мови і наріччя?

В яких садах співалось солов’ям?

Які були звитяги і поразки?

Що з правіків дійшло аж дотепер?

І хто були "божествені пелазги",

як наших предків називав Гомер?

Чи ті віки вивчавши по дотичній,

так і заснем на тому відкритті,

що лиш майстри у Греції античній

могли створить шедеври золоті?

Чи нам судилось пошуки натхненні,

знання якісь нові і нестеменні?

Чи тільки смуток золотої згадки

з неміряного обширу загадки?

А грек пливе, усе довкола бачить.

Уже човни далеко добулись.

А третя Мойра ножиці мантачить,

блись-блись на сонці ножицями, блись!

А у степу ж ні гаю, ні ліщинки.

То крякне крук, то коник заірже.

Спеклося літо. Спека. Ні дощинки.

Ген скіфська баба обрій стереже.

Можливо, грека дещо й покоробило.

Він, може, навіть говорив комусь,

що скіфська баба — добре одоробло

супроти грецьких витончених муз.

Але було це твердження наївне,

бо всяк народ на ділі доведе —

хоч там нема того, що є деінде,

зате є те, чого нема ніде.

Тож язика він мав би прикусити, —

де взяв би мармур степовий Пракситель?

А щодо власне женської натури,

то в тих степах були і завжди єсть

такі стрункі моделі для скульптури,

що Фідій би вважав собі за честь.

О музи геліконів степових!

О жриці вогнищ, вже давно погаслих!

Вода джерел, од спеки неживих,

була не вельми щедра для Пегасів.

Я чую ваші дивні голоси.

Зап’ястя рук не звиклі до мережок.

Чаклунський чак космічної коси

і золоті півмісяці сережок.

О музи, музи, музи кам’яні!

Де грім душі, народжений з любові!

Ви мовчите. Ви плачете в мені.

Душа тисячоліть шукає себе в слові.

Скінчився степ — рівнини бездеревні.

Тут скіфський цар столицю запосів.

Тут городища, як фортеці древні,

стоять, окриті шкурами лісів.

Ції твердині ворог не повергне.

Тут позначив каміння неоліт.

Тут руди вже виходять на поверхню,

і урвища розламує граніт.

А вдалині, на кілька днів погоні,

але з фортець ще видимі як сон, —

стоять кургани царських пантеонів,

і чайка плаче з вітром в унісон.

Там — звідусіль загрожені степи,

а тут фортеці, що й не підступи.

Тут люд осілий. Тут шанують труд.

І рух дадуть і кругові, і кросну.

Кують залізо із місцевих руд.

І мають славу дуже розголосну.

Тут процвітало різне ремесло.

Були будинки з каменю й саману.

І наверталось грекам на весло

латаття Білозерського лиману.

Раз побували греки в городищі.

Дізнатися, на що там ціни вищі.

Провідати знайомих паралатів.

Придбати медицинських препаратів.

Зміїної отрути напитати

(в одного грека був радикуліт).

А скіфські лікарі гомеопати

були тоді відомі на весь світ.

З них дехто жив і по чужих країнах.

Токсаріс — грецький був громадянин.

Зажив такої слави у Афінах, —