ЛІНА КОСТЕНКО: СКІФСЬКА ОДІССЕЯ

в клинописах ще хтозна-яких ер.

Це був народ такої сили й гарту,

що їх ніхто подужати не міг.

Трясли Ефес, ходили на Урарту,

від них погиб і цар лідійський — Гіг.

Але і їх довів чи не до стресу

вогонь жертовний богові Аресу.

От кіммерійці здумали прощатись,

наслухані про скіфську силу й лють.

Одні вважали: — Треба захищатись! —

А другі: — Ні, вони нас переб’ють.

Одні казали, що не ступить ворог,

що треба землю захищать свою.

А другі: — Ет, ну що земний цей порох?

Ми знайдем інший в іншому краю.

Відтак дві групи, не дійшовши згоди,

зробились між собою антиподи.

Та, зброю повихоплювавши з піхов,

самі себе так встигли перебить,

що як прийшли вже скіфи, то вже скіфам

було, по суті, нічого робить.

Це, може, правда, може, півлегенди,

що має присмак крові й полину.

Так що такі й подібні прецеденти

восходять ще в глибоку давнину.

Лише прапам’ять долітає звідти,

перемиває золотий пісок.

Багато міг би розказати вітер,

але у вітру голос пересох…

Є тільки чутка (може, це й химера),

і є кут зору (може, й слушний кут), —

що греки, начитавшися Гомера,

його кіммерів поселили тут.

Насправді ж тут на узбережжях Лети

не кіммерійці населяли край,

а перша людність тут була — таргети,

отож і пращур їхній — Таргітай.

Він внук Дніпра і не прийшов нізвідки.

Проговорись, історіє німа!

Мав трьох синів, від них три скіфські вітки, —

одна запанувала над всіма.

А інші розселились до Дунаю.

Це був тоді фракійський ареал.

Десь в тих краях, пізніше, у вигнанні

Овідій серед гетів зимував.

Шуміли там смерекові верхів’я,

і звіздарі вивчали біг планет.

Орфей, до речі, також був фракієць.

Можливо, дак, але, можливо, й гет.

А грек пливе, а грек часу не гає,

і звідусіль на нього щось чигає.

А на гречині макова сорочка,

ще й чорний пояс, срібна оторочка.

Одна дріада, як сорочку прала,

того гречина на три тижні вкрала.

Були йому ще й гірші придибунки —

вовки, гієни, бійки і грабунки.

Було таке, що й згадувати страшно,

бо там у небі зоряно і пташно,

й кусаються, як люті упирі,

ще кіммерійські комарі.

Він також падав жертвою опінії,

що він лазутчик декотрих земель.

За ним в степах погналися Еринії,

натіпали із нього конопель.

Вже він вважав грекиню удовою,

волосся стало стовбула —

цариця з гострою бровою

на нього оком повела.

А вартові оружні, здоровецькі,

щось говорили не по-грецькі.

Ну, він, ту мову не вивчавши в книгах,

і так, і сяк пояснював на мигах.

Але його там вислухали сухо.

Просив, благав — ніхто не довіря.

Аж раптом хтось сказав там щось на вухо

опікуну маленького царя.

Маленький цар підняв свої клейноди.

І грека відпустили без ушкоди.

Грек уклонився, дякуючи гречно.

Сказав, що в жертву принесе бика.

А ще сказав, що хтів би доконечно

узнать ім’я свого рятівника.

Той усміхнувся і сказав ласкаво,

ще молодий, а вже був поліглот:

— Моє ім’я нічого вам не скаже.

Я мандрівник. І звуся Геродот.

Такі пригоди з греком тим бували

від птаства, від людей і від вовків.

Чей тільки з торфу ще не добували,

добудуть через двадцять п’ять віків.

От бідний грек! І треба ж було греку

так наражать себе на небезпеку.

Сидів би грек у хаті й коло хати,

поміг би жінці діток колихати.

Вставав би грек удосвіта в тумані,

ловив бичків у Бузькому лимані.

А він пливе. Йому іще далеко.

Пливуть віки, а він пливе й собі.

Пливе й пливе. — А ти ким був, лелеко? —

питає грек лелеку на вербі.

Бо древній грек хоч віку й молодого,

а знав, що світ складається із див,

що кожен є собою ненадовго, —

все хтось когось на щось перетворив.

Богиня Еос, скориставши владу, —

свого старого мужа на цикаду.

Сам Зевс — кохану, німфу чорноброву,

перетворив, пробачте, на корову.

А та трава, що в пальцях розім’яти,

то буде пахощ дивний і терпкий,

то це ж Аїд перетворив у м’яту

свою кохану Менту. Отакий.

І кожен камінь був колись створінням.

І все живе і дихає. А он —

задушена покрученим корінням,

кричить верба, як жрець Лаокоон.

Природа вся була жива для грека,

він чув її, як землю чув Антей.

У наших предків був тотем — лелека.

Чи не тому і носить він дітей?

Якби лелека голосом озвався,

то грек, мабуть, не дуже б здивувався.

А у Дніпрі що риба, то білуга.

Зварити юшку манять острівки.