ЛІНА КОСТЕНКО: СКІФСЬКА ОДІССЕЯ

Ріка Супій на Стікс була не схожа.

Цвіло латаття. Днина була гожа.

Живуть же скіфи! Он їм навкруги

яких лісів насіяли боги!

Мілетський грек, що в Ольвії осів,

в житті не бачив ще таких лісів.

Бори, діброви, несходимі пущі.

Очима світять сови невсипущі.

Шишки на тім’я кидать білиці.

Мохи кошлаті, як зелений лев.

Дерева ходять. На пахучій глиці

лежить туман од дихання дерев.

На моріжечках спіють дикі груші.

В кору уп’явся хижий дзьоб стріли.

Дерев столітніх видовжені душі

кощаві руки в небо підняли!

А він один. Ліси і далина.

І тиша причаїлась з усіх боків.

У німфи Ехо є сестра Луна,

гукнеш — почують через сотню років.

Аж ось ліси розвиднились потрошку.

Рибальська сіть і кладка в одну дошку.

Плюскоче хвилька тепла і жива,

на камінці пісочок намива.

А онде й шлях, а трохи вище

людська селитьба, городище.

Там вежі, башти і димки веселі, —

ну, як звичайно з людської оселі.

І той кораблик, що прибув знедавна.

Лише чомусь нема на ньому Фавна.

Причалив грек та й став у грецьку позу:

— Ну, налітайте, скіфи, до привозу!

Але стояли сосни на узвишші.

І лиш сюрчали коники у тиші.

Хто тут живе, гелони чи будини?

Чому немає жодної людини?

Шурхоче сіно. Каркає ворона,

священна птиця бога Аполлона.

Та ще, можливо, кіммерійський крук

сіда коню буланому на круп.

І на тому кораблику вітрило,

мабуть, когось убитого накрило.

А ті димки отам над городищем —

то не з осельь, то вже над попелищем…

Здригнувся грек, змінивши грецьку позу:

— Ніхто не жде тут грецького привозу.

Отак звертати в річку невідому.

Пора, мабуть, вертатися додому!

То, може, там, коли він розвернувся, —

став на корму з весельцем і схитнувся.

А мо’, яка ще бісова личина

стрілою в серце влучила гречина.

Про це не скаже ні Супій, ні Лета,

бо підняли із торфу вже скелета.

Ну, от нарешті і знайшли гречина.

А хто ж йому ворота вже одчине?

Уже й нема кому за ним ридати.

Уже пройшли й сармати, й Мітрідати.

Уже й самої Ольвії нема,

лише розкопки дивляться в лиман…

І де той храм, і де тепер сади ті,

п’янкі алеї з мирту й мушмули,

коли вони богині Афродиті

троянди, мак і яблука несли?

І де тепер ті дворики ольвійські,

жінки в сандалях, і тварини свійські,

і голуби, од спеки ледь живі,

що п’ють з покрівель краплі дощові?

Де все, де всі, архонти і поети?

Де шум доріг і затишок осель?

Де на скрижалях вибиті декрети

і висічена в скелях цитадель?!

Ні сліду. Прах. Не вічна й піраміда.

Лиш пам’ять, пам’ять мармуру й трави

безсмертна, як ольвійська Артеміда,

котра біжить уже без голови…

О, древнє місто чорноморських трас!

Немає моря глибшого, ніж Час.

Все квапимось із "ніколи" в "ніколи".

Для грека час не мчався. Навпаки.

Час був циклічний. Він ішов по колу

і повертався знов через віки.

Грек слухав море. Він не був юрбою.

А коли вмер чи хтось його убив, —

грек знову міг зустрітися з собою.

Що він тепер, до речі, і зробив.

Ось він пливе в музеї по паркету.

Який вузький фарватер анфілад!

Проплив Супій, перепливає Лету,

шматок човна, що зветься експонат.

Оце він так із вічності вертає

до цих руїн, до мармуру колон,

Де, проковтнувши номер інвентарний,

сміється акротерій-машкарон.

Нехай душа не тьмариться гіркотою!

Пройшла віків повільна череда.

Оно стоїть фігурка теракотова —

вона його і досі вигляда.

Наступний вік уже чекає пуску.

І грек стоїть, зіпершись на весло.

Куди його, як макову пелюстку,

тисячолітнім вітром занесло?

А поруч з ним, на рівні всіх критеріїв,

що піднімають скарб над ремеслом, —

коштовна бронза амфор і лутеріїв

в музеї історичному за склом.

Таки той грек до Києва доїхав.

Богдан підвівся з кам’яних стремен.

Немає грека. І немає скіфів.

Тече ріка велика Борисфен.

1983—1986