Олексій Кононенко - Щоденник чоловiка на межi сторiч

Ось я. І зовсім поруч ти.
Нам парасолі не дають дійти,
Дійти-зійтись на відстань подих-в-подих.
А дощ, мов на віки, усім на подив.
І ми з-під парасоль тих очі-в-очі,
А подих-в-подих – дощ того не хоче…

Оба надміру бережемо слово.
Нема розмови чи німа розмова?
Немов намети, мокрі парасолі…
До ночі вечір дибає поволі…
На відстань подих-в-подих не дійти…
Хіба дощу накажеш: не впади?…

Я бачу – он ідеш далека ти.
Туманом, а чи димом оповита…
Я спалюю написані листи…
А з ненаписаними що мені робити?

Мовчанка. Гра? Чи вихід? Чи безвихідь?
Я спалюю листи, а чи мости?
Це недобір? Чи перебір? Чи вибір?
Це осінь віку. Спалюю листи.

Листам припала страта на вогні.
Словам стражденним жить єдину мить.
А ненаписані палатимуть в мені.
Поки душа моя пропаща не згорить.

Розвів багаття! Вогнище!.. Палій!
Летять дими ошую і одесну
Згорять листи – каплички моїх слів.
Згорить душа і… з попелу воскресне!

Мені приснилось: у вікно
краплини стукали холодні.
Небесне сіре полотно…
Чи дно далекої безодні…
В калюжах човники-листки,
над світом хмари, наче сито…
Я мокрий на поріг ступив.
Ти плачеш. Мовчки сльози витер.
І враз погас у вікнах день.
У двір із даху ніч скотилась.
І яблука твоїх грудей
до рук моїх упали… Снилось…
Небесна повінь. Злива злив.
Лякає нас. Шумить над нами.
Тебе на руки підхопив
і тішились вуста вустами…
Грім грізно зливу умовляв:
– Та го-ді! Го-ді вже! Ша-ле-на!..
А ти, нага, мов немовля,
тулилась злякано до мене…
Приснилось? Чи було? Скажи…
Дощу відгомін не стихає…
Я жив до тебе чи не жив?…
Приснилось?… Чи було?…
Не знаю!

Дали гвинтівку. Змащену. Набої.
Поставили в шеренгу понад пліт.
І вивели із допру під конвоєм
Товариша моїх юнацьких літ.

І старший біс із посміхом невинним
Озвучив хрипко: «Вас дванадцять є!
Набої холості. У половини.
Щоби не знали, хто його уб’є.

Стріляти купно. За моїм наказом.
Хто зброю відведе – загине тут!..»
І обірвав плювком останню фразу.
І відійшов, щоб враз вершити суд.

Мій друг дивився і мене не бачив…
Команда «плі!», немов до прірви крок…
Тремтить рука… І серце дико скаче…
І палець натискає на курок…

Ти є в мені. Така колюча й гостра.
Як не лаштую, а болить на крик…
У нас є острів. А чи то півострів…
Та нас не відпускає материк.

Так. Я дурний. Мене твоє турбує.
Хоч і своє над вінця хлюпотить…
Хай нам художник долю намалює!
Як намалює – так і будем жить…

Дурію знов від запаху волосся.
П’янить очей невипита блакить…
Тебе ревную, жовтокоса осінь.
І ти ревнуєш. А мені болить…

Туман – аж падає росою
на золотисті килими.
А клени – наче після бою —
стоять з пробитими грудьми…

Мов полонені – без мундирів —
перед зимою стали в фрунт.
Та старші клени-командири
готують березневий бунт.

Злякалася життя? Мене?
А чи себе занапастити?
Поставила між нами «НЕ»…
НЕбачитися. НЕдзвонити.

Яке ж гірке твоє «ЛЮБЛЮ»!
Вуста – німі. В очах – сторожа.
І я у розпачі молю
твоєї ненависті, Боже!

Щоб не мовчання пустота,
що обручем холодним тисне…
Один лиш раз відкрий вуста,
скажи: «Навіки ненависний!»

Ти, зачатий сьогодні, вчора чи завтра…
Найпотаємніша думка двох, мить єднання,
сім’я батька свого, крик матері…
Ти народишся, обов’язково прийдеш у цей світ…
Світ правди і кривди, добра і зла, любови і ненависти,
краси і жаху, радости і болю…
Світ мудрагелів і дурнів, королів і блазнів, лицарів і рабів…
Хлопче, юначе, чоловіче, мужчино, муже…
Пам’ятай, що світ цей в первині своїй живе любов’ю,
великим таїнством кохання…
Тебе чекають чоловічі справи, мужеська робота…
Ти правитимеш країною, будуватимеш дім,
зароблятимеш шматок хліба…
Ти робитимеш багато чого, потрібного і непотрібного…
Навчися кохати жінку!
Навчися любити кожну, яка буде з тобою!
Віддавай їй усе, що маєш! Бережи її! Обожнюй!
Чи буде вписане ім’я твоє на скрижалях історії…
Чи лише в метриках та на могильному камені…
Живи так, щоб ім’я твоє жінка вимовляла, як ім’я Бога.