Олексій Кононенко - Щоденник чоловiка на межi сторiч

Обривати слід,
Рушити зв’язки,
Вирватись у світ,
Та асфальт в’язкий.

Довгий літній день
Знову ніч прибрав.
То життя іде,
Чи одвічна гра?

Вона була коханка Місяця…
Вікно щоночі – як ворота.
Ви бачили, як Місяць міниться?
То аж ніяк не на погоду.

То він коханці переказує,
про час, коли посне людва.
Химерні пози його «фазами»
нарід учений назива.

Вона була коханка Місяця…
Вночі приймала його ріг.
А вдень – щодня – у неї місячні.
То Місяць так її беріг.

Ти хочеш, діво неземна,
По небу ковзаючи ніби,
Гірського випити вина
І вкраяти земного хліба.

Вдягнула шати золоті,
Аж запалила небокраї.
Твою, богине, мідну тінь
Легенький вітер овіває.

Земну пізнавши таїну,
Яку віки сховали в скелях,
Співаєш пісню неземну
В небесно-зоряній капелі.

Твій голос чую тільки я.
І серцем чую, і душею.
Молитва лагідна твоя…
Тепер я прокидаюсь з нею!

Дівчинка хотіла жити в морі.
Де медузи плавають прозорі.
Де стрімкі й великі риби срібні.
Море їй здавалось чимось рідним.
Дивом аметистового світу
вабило безмежжя оксамиту.
Море, де народжуються хвилі,
ніжні, буркотливі, білокрилі.
Дівчинка хотіла жити в морі.
Де купає місяць жовті зорі.
Де веселі пустуни дельфіни
залюбки підставлять мокрі спини,
і полине дівчинка зі сміхом…
Море їй наснилося на втіху.
Але в очі широко відкриті
бризнуло краплинками блакиті!

Дівчинка хотіла жити в морі…

Шелестить срібний зоряний дощ,
Міріади прозорих див.
Темні спини безлюдних площ
Пам’ятають твої сліди…

Тротуарів круті береги,
Лабіринти дворів нічних.
Ти – із роду святих берегинь…
Ти – із сивої давнини…

Зіп’явся день. Ніч на плечі повисла.
Жартує ніч… Спинюся на межі.
Бажання як у жмені серце стисло…
День – брат мені. Ми рідні по душі.

День осмілів. Розкинув шати ночі.
Під чорним тіло біле, наче сніг.
День – брат мені. Як він кохати хоче!
Ніч засміялась. І сказала: «Ні…»

Нестерпний біль у серці не вщухає…
Вона мене кохає чи карає?
За що карає? В чім моя провина?
За те, що я люблю? Тоді я винен.

Страшну вину під назвою «любити»
Не змити кров’ю і не замолити.
Що нам робити, грішна моя доле?
Нехай втішає душу моїм болем?

Якщо ж кохає і по-іншому не вміє,
А я її, дурний, не розумію?
Тоді я біль закутаю у душу,
А серце нею тішитись примушу…

Я тебе заховаю
в обіймах від світу.
Я тебе закохаю,
закохану винесу в літо.
І розкрилену ледь
живу покладу у траву…
Де ніхто не ходив…
Станеш ти
Диво-квіткою в лоні ріки.
Розцілую усі пелюстки.
Засоромиться місяць,
впаде у криницю…
Це не сниться.
Буде літо.
І я заховаю
в обіймах тебе
від усенького світу.
Заблукаємо в травах,
забудем дорогу додому.
Я тебе закохаю.
До спраги! До втоми!
Будеш пити з криниці,
куди місяць упав…
Він не спав!
Ти не бачила —
він підглядав!
Він такого навчиться!
Він тебе і мене
передивиться наскрізь!
Буде свідком небесним,
єдиним-одним
мовчазним.
А під настрій
киватиме весело
нам з вишини…
Я тебе заховаю.
Ти мене закохаєш?

Все починалося з грому небесного,
Такого жорстокого, такого нечесного.
Із ненависного злісного грому,
Який на світанку вигнав із дому.

А небо світле закрили хрести…
Господи! Боже! Ти є? Захисти!

Крізь руки у двір гусенята малі…
І кров на травиці… І кров на землі…

І шипить у ставку гаряче залізо…
І полум’я дике шугає над лісом…

І мама мовчазно-бліді, як стіна…
І тато поволеньки мовлять: «Війна…»

Шукаю тебе в метро.
– Не знайшов, – кажу.
– Що? – питає бабця.
– Кого! – кажу.
– До віку знайдеться… – каже.
Про нас…

Теплий ранок. Химери туману.
А роса перемита дощем.
Дощ сьогодні прокинувся рано,
Дріботить і по шибці тече. Йду у світ.
Ліс шепоче, щебече.
Дощ лопоче по тихих ставках.
І кидає краплини на плечі,
І грайливо стриба по щоках.
Божий дощик. Небесна водиця.
Ми удвох на усенькі світи.
Хай тобі Божий дощик насниться,
Мов не я з ним гуляю, а ти.