Олексій Кононенко - Щоденник чоловiка на межi сторiч

До води нага спускалась.
Соромливо прикривалась.
Дзьоби двох перепелят
заховалися в долонях.
Озирнулася назад,
чи нема очей сторонніх,
щоб не видивились диво…
Йшла туманом оповита…
А синичка пустотлива
виступала неприкрита.

Південь. Місто. Літо. Спека.
Він один. Сім’я далеко.
І вона якраз одна.
Трохи випили вина.
Море. Чайки. Пляж. Бікіні.
День помер. А нічка – міні.
Звідки він? Навіщо знати…
А вона? Забув, як звати…

На човні
По Дніпру.
Хрестик ніг…
Розтин рук…

У човні
На Дніпрі.
Розтин ніг
До зорі…

Править кіньми молодий,
Молода, як пава.
До широкої води,
На нічну забаву.

З-під копит переміш трав,
Січений на порох…
За деревами відстав
Весь весільний поїзд.

Править кіньми молодий,
Бричка, наче човен.
Всяк з дороги відійди,
Свідки ні до чого.

Де верба, стара, як світ,
Очерет високий, —
Заховалась у траві
Бричка крутобока.

Коні спутані мовчать,
Влітку добра паша.
Одяг, кинутий з плеча,
Все укупі – наше.

В лоні бистрої води
Грають білі спини.
Молода і молодий,
Наче дві рибини.

Хвиля крилами з плечей
В глибину пірна…
Не бува таких ночей
Більше, ніж одна.

Стежка в ліс… Лише для двох.
В шересі трави
Їх примітив сивий Бог
І благословив.

На срібній таці тихого ставка
Буття зійшлася суть.
Мабуть, всесильна Господа рука
Спинила плин часу.

У дивнім місці на краю світів
Чарівна кожна мить.
Світає, і стіна очеретів
У променях бринить.

Поважний короп хвилю нагорнув,
Його підняти – зась.
Мій поплавок веде на глибину
Пузатий пан карась.

На срібну тацю тихого ставка
Спадає неба край.
Якби я грішний рай собі шукав,
То ось він – рай.

Щось вистукує потяг.
Не дочути. Не розібрати.
Затамовую подих.
Але чую, неначе крізь вату.
Напівзойк, а чи то напівшепіт.
А раніше ж… про тебе… до тебе…
Щось вистукує потяг.
Та навіщо мені перейматись…
В його стукоті спомин…
Біль тривожити… рани торкатись…
На пероні – у натовп!
І не чути! Забути! Не знати!..

Дякую за все, чого не сталось.
Дякую за все, що вже було.
А жалі я збережу на старість,
як поїду жити на село.

На світанку там, старий і сивий,
під напівзабутий спів коси
видивлюсь в траві волошки сині
й жалкувати буду до сльози…

Розкраяла. Питає: «Не болить?…
Нестерпно? Боже! Любий, я ж не знала!..»
І з швидкістю маленької бджоли
у свіжу рану… увіткнула жало.

Падало небо, падало…
На гостроверхі падуби
черевом наштрикнулося
і аж тоді схаменулося.
Вгору умить підстрибнуло,
«Ойкнуло», блиснуло, гримнуло…
І полилася на дерево
злива з пробитого черева.

Ревную,
бо
твій день сьогодні
не для мене.
І вчора теж…
Ревную
до перехожого молодика,
мрії якого кружляють
біля твоїх стегон.
Ревную
до продавця сигарет,
думки якого мацають
твої сідниці.
Ревную
до водія авто,
очі якого пасуться
в твоїй пазусі.
Ревную
до кожного,
до всіх,
бо
твій день сьогодні
не для мене…
І завтра теж…

Минули дні. Скінчилися гастролі.
Вагон хитнув нудотний дух вокзалу.
По голих рейках знов шукати долю
поїхав цирк. А клоуни – відстали.

Гойда життя скрипучу каруселю,
Одвіку Небо так розпорядилось.
Летять роки. Веселі й невеселі.
Поїхав цирк. А клоуни – лишились.

Тайфуни розбивають вічні скелі,
Вожді в багнюку сходять з п’єдесталів.
По вісях, від готелю до готелю,
мандрує цирк. А клоуни – відстали.

Весь світ навколо – циркова арена,
Вже й клоунят до біса наплодилось.
Чому ж ніхто не бачить, окрім мене, —
Поїхав цирк! А клоуни – лишились!

Дощище!..
Не упав. Напав
на спраглу землю.
Кохав.
Нестримно.
Наче ґвалтував…
Земля сміялась, плакала, стогнала.
І ще хотіла! Ще дощу бажала!
І тішилась природа з того тлуму.
І я.
Між небом і землею.
Мокрий.
Про тебе думав…