Олексій Кононенко - Щоденник чоловiка на межi сторiч

Ось.
Візьміте тіло.
Вже не одним
до вас зігріте.
Залюблене.
Воно уміє все.
Уміле тіло.
До неба піднесе.
В безодню кине.
Візьміть мене!
Горбочки, впадини, долини —
ворота раю.
Візьміть. Візьміте.
Закохаю!
Солодша меду.
Гарячіша печі.
Беріть. Любіть.
Терзайте!
Душу не чіпайте…
Душа – ворота пекла.

Вікно навпроти
відкрите сміло
в обійми ночі…
Грудей лампади…
Камін сідниць…
Вони не проти.
Вона б хотіла
забрати очі,
вуста віддати,
упасти ниць,
торкнутись тілом
і полетіти…
Вікно навпроти…
Вона не проти…

Літо в пору їм не збулося,
Двоє нарізно тішились квітом.
Та рушник простелила їм осінь. Літо.
Лагідне бабине літо…

Вона із дому. Він із дому.
Аж ось – удвох. Але ж – одні.
На рушникові, на м’якому.
Під зорями. У вересні.

Вечір на плечі
їм накидав прохолоду.
Та розпашіле двотіло
тремтіло
від насолоди.
Потім раділи
як діти:
– Сьогодні ж – Пречиста!
Бабине літо
бавило діти
Фарбованим листом…

Звідки ж утома?
Звідки руїна і сніг?
Той рушничок, на якому…
Забули у вересні…

Поперед мене по вулиці
дві половинки яблука,
стиглого-стиглого яблука
кольору синіх джинсів.

Хтось же ним ласуватиме,
стиглим-достиглим яблуком,
смачно-рожевим яблуком
під синім кольором джинсів.

Продає напої, пиріжки.
Світлі очі, усмішка крилата.
Леля! Їй би квіти продавати
Все у цьому світі навпаки!

Ходить, як прив’язана,
озирнусь – вона!
А чи так закохана?
На весь вік одна?

І з ким би я не був,
яким би я не був, —
вона – німа як риба —
за мною диба-диба!

Любов моя щоденна —
за мною тільки вдень.
Як пада нічка темна —
вона від мене йде.

Куди вона зникає
щораз в нічній імлі?
За ким вона блукає,
і де, в якій землі?

А як тільки ніч мина
– знов з’являється вона!
Тихо тихою ходою ходить
тінь моя за мною!

Плакали очі,
очі жіночі…
Ридма ридали
невтішно…
Сльози рясні,
і гіркі,
і солоні,
і зупинити несила…
Плакали очі
кольору ночі
за тим,
кого довго дурили…

Перекинула косу за плечі.
Розплелася коса, розплелася.
Ніби того й не бачить. Щебече.
Усміхнулася, сміхом зайшлася.

Скік – очиці – чи ж я до вподоби?…
А як ні – то якої хвороби
сонце світить і день народився?!
А коса? Кісничок загубився.

Скільки днів дощових…
Скільки сонячних днів…
Я крізь них і повз них —
на хиткому човні.

А за мною борги,
наче якір на дні.
Береги, береги…
До якого мені?

На той берег, де час
зупинився для двох?
Там Великдень і Спас,
Покрова і Різдво.

Дрімає бабця.
Хить – вагон.
Рукою – сіп – за клунок.
Навпроти сміх.
Старенька чує, та очей не відкриває.
Ще дві зупинки до базару подрімає…
Приснився перший поцілунок.
Найперший гріх.

Людська ріка, ранкова, нерозбавлена,
прибила – груди до грудей – дівчину.
Сахнулася, неначе я розплавлений…
Коротка мить. А в пам’яті світлина.

Керч… Починався жовтень…
Кожна хвилина – суть…
У всі часи часу не зупинити жорна…

Тішиться лист зелений.
Падає жовтий лист.
В жовтні – ми – вже були.
Жовтень – то суть для мене.

Те, що збулось у жовтні…
Треба тобі… Чи ні…
Щоб не змололи жорна,
жовтень віддай мені…

Печальна стежка. Клени в позолоті.
За нами стежить з неба Боже око.
Дурні надміру… Понад вінця горді…
Не йняти віри! Господу морока.

Дороги стелить нам сестриця Осінь.
Навіщо стежка, де печаль без віри?
А ми уперті стежкою пнемося!
Нам вік до смерті. Думаємо – Вічність…

А може, й не було дощу?…
А може, то хтось дрібно стукав?
Щоб ти почула…
Я почув…
Щоб ми почули…
Твої руки
здіймалися і опускались.
Неначе плин.
Чи лет немов.
Я тихо був.
Ти роздягалась.
І стукав хтось…
Чи дощ ішов…