Олексій Кононенко - Щоденник чоловiка на межi сторiч

Шляхи мої, де був і де не був…
В яких світах, якої пори року…
Чекай мене не день і не добу,
Моя кохана, діво синьоока…

Скінчилась січа. Сонце сіло в степ.
Стомився воїн. Сталь тримать несила.
Заснув у травах. Руки розпростер,
мов сокіл степовий могутні крила.

Мій прадід спить поміж добра і зла.
Під небом в запашному лоні ночі.
А русокоса діва на валах
до світу не стуляє сині очі…

Шляхи мої, де був і де не був…
В яких світах іще мені блукати…
Чекай мене не день і не добу,
бо ти умієш як ніхто чекати…

Кохана жінка… Кохана.
На перетині століть
чатує доля незнана…
Що буде далі – мовчить.

Що буде далі – не знаю.
На перетині сторіч
кохаю жінку. Кохаю!
Втоплюся в озері віч.

Вперед очей летить бажання бачити
ту мить, коли оголена, струнка, —
такою ще не бачена, а бажана, —
ступає на каміння із струмка…

Стара верба була старою відьмою,
А віти були не вітами – мітлами.
А як падало в плавні натомлене сонце,
Випливали русалки, зліталися сови…
І щоб хто повз неї, – обходили,
Навіть п’яниці – й ті городами.

Стара верба була мудрою відьмою,
Вже вона виділа та перевиділа.
А ми називали її просто бабою,
Бо кожного вечора під нею бачились.
Ми за стовбур у тінь ховалися
І до вечора там цілувалися.

Стара верба була доброю відьмою,
Вона усі наші таїни відала.
А як подалися у світи ми з тобою,
Залишилися наші любощі під вербою.
І чи ж є та верба? Стільки часу…
І де ти… і де я… і не разом…

Ходить гривня м’ята
Через десять рук.
Пахне кріп і м’ята,
І часник, і лук.
Правильно – цибуля,
Але кому як.
Жіночки й бабулі,
В кожної клумак.
Теплі, світлі лиця,
Скульптору б ліпить.
Руки у землиці,
Та коли ж їх мить?
Поміж кіс, хустинок
Трохи є й чубів.
Мов кілки у тину,
Кожен сам собі.
В настрої святковім,
В місто, як посли.
Там обов’язково
Пиво на розлив.
Щільно, парко, тісно
Втрамбувавсь народ.
Доправля до міста
Все, що дав город.
Чарки дух з учора,
Запах стиглих трав.
Гамір, гул мотора,
Ось такий анклав.
Ходить гривня м’ята,
А дорога лине.
Пахне кріп і м’ята,
В шибку дух полинний
Гамірно і тісно,
Так, що спина в спину.
На базар до міста
Їде Україна.

Я стану звіром. Шаблезубим. Хижим.
Я ніч розкину навпіл, як стріла.
Я диво-квітку на Купала зріжу…
Щоб ти моєю назавжди була.

Я ікла вищирю і бідам, і незгодам.
Я пазурами скелю розітну.
Щоб ти прийшла. Моя. Кохана. Горда.
Щоб світ голубив лиш тебе одну.

А стане день – стопчу звірину шкіру.
Чи треба я тобі такий, чи ні…
Піду. Візьму з собою тільки віру.
Не щерблену. Як місяць уповні.

Наша остання чаша
упала на битий шлях…
Мої руки затремтіли
не від утоми тисячі доріг,
а від тихої думки про те,
що ти ніколи не пила з чаші моїх долонь.

Щоб знали, що нелегко жити в світі,
їм літо світ в долонях запекло…
Давно такої спеки не було!
Вони, як діти, заблукали в літі.

Він кликав очманіло день і ніч.
Слова жорстоке літо запікало.
Він кликав… А вона? Вона – мовчала.
Мовчала? Ні! Вона кричала: «Ні!»

Туман густий… Я загорну в туман,
сховаю душу як у свиту дівку.
На всі світи скажу: «Мене нема!»
За всі пости відпостую Петрівку.

І чарка й жінка хай мене простять.
Я хрещений як слід, дарма, що нишком.
Часи ці мушу я душі віддать.
Гріхів набрався повен лантух з лишком.

Піду у степ, до річки, до дерев.
До храму не піду, там піп з похмілля.
Я досі пив, горілка не бере.
Неначе хто мені підсипав тверезілля.

В густий туман я душу загорнув.
Зігрів і відмолив під небом чистим.
А далі знов – гріхів не омину.
Та прийдуть Спаси і свята Пречиста.

Душа, безлюддям втішена душа,
Позбулася гріхів, страждань, утоми.
Тепер мене моя душа втіша.
Петрівка – і не свято, і не спомин…