Олексій Кононенко - Щоденник чоловiка на межi сторiч

На цілий світ сердиті
Княгиня синьоока.
Всі слуги будуть биті,
Покарані жорстоко.

А той, циганкуватий,
Що подавав княгині
На сріблі замість злата,
Сьогодні в ніч загине!

На палю! Хай завиє!
Нехай тремтять від жаху!
Хай знають – їхні шиї
Для мотузка і плахи.

Холопи! Смерди! Таті!
Всіх до покори змушу!
Всі наскрізь винуваті!..
Та що ж гризе так душу?

А той, циганкуватий,
Ні пари з вуст, ні слова…
І вже тепер не знати —
Чи змова, чи обмова…

Він був. Не сон. А ява.
Гарячий. Незрівнянний…
Яка страшна забава!
Прощай! Прости… коханий…

Княгиня синьоока
Чолом до шиби стала.
Уперла руки в боки…
Сміялась? Чи стогнала?

Зачароване коло земного буття
розривають яскраві зірки і поети…
Твої плечі широкі – міцне опертя.
Покохай! Подаруй мені крила для лету!

Я до тебе злітаю, тримай небеса.
Помовчи, не питай, не торкайся, не дихай!
Я твій усміх ранковий, вечірня сльоза.
Я печаль твоя грішна і праведна втіха.

Зачеплю пустотливу хмарину крилом,
хай дощем благодатним омиє на вдачу…
Світ не знає про те, що між нами було.
Я сміюся, поете, не вір, що я плачу.

Поете, напиши мені політ.
Знайди слова, щоб запалало небо.
Я полечу від грішної землі.
Я душу покладу тобі на требу.

Поете, нас єднає тільки ніч.
Зійшла любов і запалила небо.
Нічний політ ти написав мені.
Мені одній! І я лечу до тебе.

Поете, на світанку не журись.
На згарищі, що називалось небом,
за нас обох покайся і молись…
Мене забудеш, помолись за себе.

Вибілена морем солоним…
Випещена сонцем черленим…
Б’ється у долонях-полоні…
Рибкою – з-під мене на мене…

Сильна… пустотлива… в’юнка…
Волі незрадливе дитя.
Та сама шукає гачка —
не для влову. Для опертя.

А завтра – перший день мого життя!
Того, що залишилося прожити.
А нині день і настрій – для пиття.
Усі до біса! Геть! Я буду пити!

Я питиму до краю. До межі.
В останній день життя, що вже збулося.
Кажіть мені, що хочете… Кажіть…
Ще не зима! Ще тільки рання осінь.

Наллю по вінця. Вихилю до дна.
Не каюся – не клявсь, не зарікався.
Останній день життя – не дивина.
А перший день… іще не починався.

Падають зорі і яблука
З темного неба додолу…
Тисячі років блукав,
Ось повертаю додому.
Тиха мете заметіль
Першоопалого листу…
Гей, ви, дороги круті!
Гей, ви, стежини тернисті!

Були печалі і радощі,
Були кохання і зради.
Молодість змили дощі,
Юність взяли листопади.
Маю безцінні скарби —
Руки і зранену долю.
На перехресті доби
Я повертаю додому.

Йдемо незбитими шляхами,
Та все до Неба, все до Неба.
А звідти летимо зірками
На грішну землю навпростець.
Пульсуючі серця і душі
Ми закладаємо на требу,
Аби було навіки сущим
Єднання душ, добро сердець.

Слова про вірність і кохання,
Такі прості, такі буденні,
Вуста шепочуть на прощання,
Як пісню віщую пісень.
Завмерлі струни пам’ятають
Артерій імпульси шалені.
Гарячі душі відлітають
У вічну ніч, у вічний день…

Не знав, куди подіти її слова.
Поклав на підвіконня.
Вітер узяв погратися.
Уночі була буря.

А нам неждано випало з тобою:
Моя любов – од відчаю до болю;
Твоя любов – не зичив би такої
ні ворогу, ні злодію, ні кату…
Ти не злітаєш…
А навіщо ж ти крилата?

У кленовому гаю
Із високих трав шовкових
Шила Либідь кисею
Для братів своїх кленових.
Кличе сонячних зайців
Сонце в сонячну колибу
А кленові молодці
Бережуть царівну Либідь.

Кожен рік могутній Дуб
Шле сватів у гай кленовий.
– Я за нього не піду! —
Каже Либідь знову й знову.
– Міг би сам до нас прийти,
Якщо він мене так любить…
А кленовії брати
Бережуть її для Дуба.

В ніч осінню грозову
Дуб звалила блискавиця.
Впала Либідь у траву
Стала річкою сестриця.
Підняла на хвилю Дуб,
Поховала у долині.
Клени берегом бредуть,
Бережуть її й понині.