Олексій Кононенко - Щоденник чоловiка на межi сторiч

Минулих днів не повернути вже,
Стомились свічі, віск на стіл стікає.
Шепоче осінь вірші Беранже,
І музика над вічністю лунає.
Як довго ніч за шибкою стоїть,
Замерзлий місяць кутається в хмари.
Шепоче степ рубаї Навої,
І лине музика над вічністю, мов чари.
Яскраві зорі – то парад планет…
Зібрався бусол у політ прощальний.
Шепоче ліс Шекспіровий сонет,
А музика – гаряча і печальна.
Стають роки, століття в довгий ряд,
Стомились свічі, віск на стіл стікає.
Шепоче осінь думи Кобзаря,
І Вічність, наче музика, лунає…

Я говорив з тобою.
Говорив до тебе.
Говорив тобі.
Вечір підслуховував.
Вечір хотів підслухати і тебе.
Але капелюх твого кепського настрою
був таким великим,
що ти роздратовано накрила ним
і себе, і мене, і вечір.
Вечір хотів нас зачарувати,
але розчарований був,
і пішов у ніч,
залишив тебе і мене
під капелюхом кепського настрою.
«Доброї ночі», – вечір устиг прошепотіти лише тобі…

Я тебе зацілую.
Горітимуть кров’ю вуста.
Я тебе намалюю.
Малюнок тобі не віддам.
Щоб ніхто не злякав
твоє тіло, нічим не прикрите…
Ти виходиш така —
безсоромна, доступна, відкрита…
Це єдиний малюнок
в моєму житті.
Це єдиний малюнок…
А як я хотів
малювати коханих!
Та аркуш білів на столі —
чистий, білий, охайний.
Я думав, що дар мій зотлів.
Ти єдина на аркуш зійшла,
засоромилась і ожила.
Я тебе цілував…
Я тобі не казав,
що тебе малював…
Осінь. Острів.
Очей небеса.
Як це просто.
Коли прагнеш любові.
Коли дні безголові.
Коли ти у полоні
нічного безсоння.
Коли ходять навколо
знайомі примари…
Не люди.
Коли зустрічі радість
прощання народжує біль.
Зацілую вуста!
Щоб почути,
що ти мене любиш.
Зацілую до крові!..
Малюнок залишу собі.

Я знову приїхав у рідне село,
Де, наче у казці, дитинство пройшло…
Де дивні світи відкривались малому,
Де проліски ранні і гнізда лелечі,
Де сльози і радощі були малечі,
Де кожна стежина – до рідного дому,
Де став обмілів і сховавсь в очереті,
Де юність моя збереглась на портреті.
Де чари минулого в тиші прилинуть,
Де мамині очі і мамині руки,
Де батькові яблуні цвітом зустрінуть,
В тій зустрічі радість й тривога розлуки.
Де були високими круч береги,
Безкраї поля і зелені луги…
Де кожного літа зозулі в гаю
Відлічують роки на долю мою…
Я знову приїхав у рідне село,
Де, наче у казці, дитинство пройшло…

Я закладаю з бісом!
Бог мене не чує.
А той – давно полює.
Накинув душу оком…
Тож хай бере.
Нехай тепер гендлює.

Я закладаю з бісом.
Не чує Бог.
Але ж вони – брати!
Удвох
творили світ.
Помиряться, кому давати звіт.

Я з бісом закладаю.
Богу не до мене.
А чи почує біс?…
Та що мені вони!
Небесний і підземний…
Хіба земне кохання знають?!

А я?
В переймах дня і ночі
буває так,
що жити вже не хочу…
Але ж вона!
Аби дістатися вустами
вершин її грудей…
молюся Богу… закладаю з бісом…

Ти сказала: розділимо вірші…
Може, краще – слова?
Я візьму потаємні і грішні,
що із кров’ю тобі віддавав.

І відверті, і гострі, й колючі.
Що одній лиш тобі.
Хай одного мене перемучать,
віддадуть на поталу журбі…

Тобі лишаться крапки і коми?
Знак питання?… Дурня!
Не розділимо вірші ніколи,
бо від знаків слова не віднять.

Тук-тук…
Туктукають краплини
по черепку вагона.
Туктукають…
Самотню мою персону
заколисує ніч.
– Тук-тук…
Спатимеш?
– Ні…
Одиноко у сні.
Вона не сниться мені.
Туктукають хвилини.
Забула приснитися…
Тук… Тук…

Катуєш душу… Рідна, четвертуй!
Ріж на паски, а чи дери у клоччя!..
А тую ж душу в люлю золоту
сама вкладала… Збилось? Перейшлося?

Переступи. Наплюй. Пишайся тим.
Душа любила – в тому винувата.
І біль, і сум – непрошені свати —
по чарці вип’ють у почесній варті.

Закатувала душу… Не біда.
Чужа. Забудь. Не варто жалкувати.
Бо люля знов, осіння, золота,
колише душу лагідно… До страти.

Хіба дощу накажеш: не впади?
Мільйон краплин небесної води…
А чи земної? Нам яка різниця?
На парасолі падає водиця,
На дріб’я розбивається у леті.
Ми наче кожен у своїм наметі.