Олексій Кононенко - Щоденник чоловiка на межi сторiч

Біда і лихо – все минає.
Життя летить – не зупинить.
Килина, мов та квітка має,
Щоніченьки Іваном снить.

Побралися. Такі щасливі.
Не на роки, а на віки.
Щомиті руки полохливі
Стикаються, мов голубки.

І дітки. Трійко наймиліших,
Немов дзвіночки у дворі.
Від них у холоди тепліше,
Від них світліше на зорі.

І жити б так. Та знов жахливий
кривавий герць на всі світи.
Змололо Йвана дике мливо…
Вдалося діток зберегти.

У голод, холод і руїну
Над ними, з ними і для них
Плекала долю й світлу днину
Килина, Ясонька, Калина,
Одненька, Боже борони!..

Біді і лиху врешті край,
Примітив Бог. Оборонив.
Онуками обдарував,
У сні в чоло поцілував,
Узяв за руку і відвів
У Рай…

Я вночі подружився з кленом,
Він шелеснув, що друг – навіки.
Наші вікна дивились на мене,
А я дивився на вікна.

Нашим вікнам було на диво:
Темна ніч – він живе знадвору.
Я з ранковим туманом здимів
Від нічного вікон призору.

Світ нарешті убравсь в зелене,
До Великодня обрядився.
Я вночі подружився з кленом,
В наші вікна за ніч надивився.

Струна-мінор над вічністю бринить,
Стомившись, сонце падає в безодню…
На вівтарях гаряча кров струмить…
Жінок приносять в жертву і сьогодні.

Спада з плечей туги тяжкий тягар,
Зоря холодна в доли покотилась.
Я ради тебе вийшла на вівтар,
Умерла там і знову народилась.

Химерний сон щоночі, наче яв, —
Пере Перун дощами білі кості.
І я стою, і ще такі, як я,
Безмовні на жертовному помості.

А навкруги полянськії мужі.
Ти поміж них, русявий і далекий.
Жрець на вогонь поклав страшні ножі,
Вином священним напоїв із глека.

Я ради тебе на вівтар зійшла,
Умерла там і знову народилась.
Як довго ніч… Яка жорстока мла…
Чи то було?… Чи то мені наснилось?…

Крізь дим віків пашить кострища жар,
Стара полянка – Мати – на іконі.
Веде за руку знову на вівтар
Полянський син мене, полянську доню…

Моя кров – чорна кава впереміш із димом,
Я підземних кав’ярень найкращий знавець.
Мене туга у муках на світ народила,
Колисав мене біль – мій законний отець.

Я онука розпусти – старезної баби,
Що одвіку донині розп’ята на ліжку.
Гріх – мій дід – мене знехотя культями бавив,
З-під поли оковиту ковтаючи нишком.

Три руки мої вправні не можуть без діла,
Вісім пальців, мов човники бистрі снують,
То коханої зябра лоскочуть несміло,
То вінки їй з колючого дроту плетуть.

Моя дівчина – тиха, вродлива і чемна,
На хвості біла китиця – гарна оздоба.
Чорний прип’ятський квітень – їй батько хрещений,
Рідна тітка – трава, та, що зветься «чорнобиль».

Я нітратні борщі запиваю бензином,
Від нуклідів у тілі відраза і щем.
Протираю мастилами око єдине,
Умиваюсь досхочу кислотним дощем.

Мене тішить асфальтове чорне безмежжя,
Мене вабить лісів кам’яніюче диво.
І, нуртуючи, серце у шлунку бентежить
Моя кров – чорна кава впереміш із димом.

Минався квітень. В ніч. Одні.
«Подвір’я» – аж у вишині.
Та ми злетіли, мов на крилах.
О! Ти мені наговорила
такого, що душа воскресла!..
Дощ заплітав у перевесла
стрімкі струмки. Вони пручались…
А я не знав, що ти – сміялась…
Що то все – гра… Що ти – гравець…
Що ти вже знала: грі – кінець…
Чи я приручений тобою?…
Чи я приречений судьбою?…
Щоб душу, як вогнем пекло!
Награлась? Весело було…

Я хочу бачити твої очі
і небо…
Але як побачити небо
крізь твої очі?…
Я хочу бачити тільки
твої очі.
Небо твоїх очей.
Я колисатиму
небо твоїх очей
так,
що воно розхлюпається
і заколише
мене…
Розгойдане
небо твоїх очей…

Чоловікові треба в житті не багато.
Щоби жінка кохана жадала кохати.
Щоби діти зростали на щастя здорові.
Щоби дружба трималась на вірному слові.
Щоб утома була від тяжкої роботи.
Щоби ворог не в спину а в очі, навпроти.
Щоб дорога стелилася, мов скатертина.
Щоб не марно минулася кожна хвилина.
Щоби серце – як сонце, а подих – як вітер.
Щоб у милих і рідних минулися біди.
Щоби руки для лету росли, наче крила.
Щоб завжди було сили для доброго діла.
Щоби сріблом зима, щоби золотом осінь.
Щоб весною і влітку не гірше велося…