Олексій Кононенко - Щоденник чоловiка на межi сторiч

Далі буду періщить. Без ліку. І душу. І тіло.
То від сина. І доні. Що їм напекло-наболіло.
Два крила моїх… Лету вам, діти. І щастя. І долі.
А від пам’яті – тінь у колишньому нашому домі…

Гнаний. Битий. Самотній. В копійку нікому не вартий.
Душу чорту програв. На пиятиці. В мічені карти.
Не жалів я нікого. До себе жалю я не хочу.
І прощення живих і почилих собі не пророчу.

А чому ж ти мене не побила святою вербою?
Все минає. Мине. І минемо обоє з тобою.
Буду жить. Винуватий. З виною. Із болем. Буду йти.
Бог простить

Наші чуби пересипані сріблом,
Діти зросли, вже й онуки пішли.
Ми не питали, кому це потрібно,
Просто робили все, що могли…

Небо блакитне, травиця зелена,
Зіроньки ясні…
Брате, життя шалене,
Але – прекрасне!

Трудно і весело. З ранку до ночі.
Наше життя не змарнований час.
Маємо право дивитися в очі,
Щоб не казали сьогодні про нас…

Річка з роками лине невпинно…
Сонце голубить кожную днину.
Будемо жити, усміх не згасне.
Брате, життя – прекрасне!

Сьогодні, брате, Вербна.
На небі місяць повен…
Дитинство не повернеш,
Про нього тільки спомин.

А місяць мідноликий
Над маминим подвір’ям.
Він… Чуєш? Нас покликав!
Він бачить нас! Я вірю.

Він знає наші тайни,
Він береже нас, брате.
Його просили тато
Нас грішних доглядати.

І він не винуватий,
Що ти і я не вдома.
Пильнує місяць хату,
Він є давно й надовго.

Сьогодні Вербна, брате,
Зелене вербне свято.
Щоб зникли всі напасті,
Вербою б’ю – на щастя!

Не я б’ю, верба б’є,
За тиждень – Великдень.

Край широкого лану [1] Мій перший вірш (О.К.)
Я слухав весну.
Міряв оком неосяжну
Неба глибину.
Брав у пригорщі повітря
І вмивався ним.
А втиравсь весняним сонцем,
Чистим та легким.
Потім біг до горизонту
Падав долі, знову біг.
Як дитина, грався сонцем
І награтися не міг.
Як пісню дівочу,
Дзвінку, чарівну,
До пізньої ночі
Я слухав весну.

Наблукався Місяць по світах,
Вгору-вниз по сходинках сторіч.
Ненароком десь на небесах
Місяць покохав царівну Ніч.

Закохався Місяць, мов юнак,
Навіть попросив її руки.
Йшлося добре, сталося не так…
Діва Сонце вийшла із ріки.

Діва Сонце і царівна Ніч,
Дві красуні матінки Доби…
Місяць на порозі протиріч
Світанку Зірку полюбив…

Відмовилася легко, без жалю.
Як від старої драної одежі.
Відрізала: «Нікого не люблю!
Твоє ж мене тим паче не бентежить!

Твоя розрада – осінь і зима.
А я – весна. А я – гаряче літо.
Іду – сама. Біжу – сама. Лечу – сама.
Живу – сама… Не смій мене любити!»

Твоя любов, як осінь, облетить
І, як зима, стече у водограї.
І березневі голосні коти
колись про неї кішкам заспівають…

– Ось, дожився до ручки, покровителю, слухай,
Дзеленчу копійками у кишені дірявій…
– Маєш руки і ноги, маєш очі і вуха, —
Усміхнувся Олекса – теплий, добрий, ласкавий.

– Маєш голову, друже, не останню, я певен…
Тільки все це прикласти треба вправно, до діла.
А життя – штука хитра – випробовує пеклом,
І випалює душу, і викручує тіло.

– Значить, в муках пекельних за життя є потреба…
А про рай, святий тезко, я нічого не знаю!
Мовив Теплий Олекса із високого неба:
– А раю немає. Є пекельна дорога… до раю.

Ти – аметист.
Тепер я знаю точно.
Богиня фіолетових ночей.
Перетинаєш гордо
Шлях Молочний.
Пірнаєш в глибину моїх очей.

Ти – аметист.
Торкнешся серця – рана.
Ти – колір днів.
Ночей безсонних суть.
В тобі, кохана,
стільки гострих граней,
що душу на шматочки розітнуть.

Ти – аметист.
В тобі вулкан клекоче.
А рану в серці – хочеш —
зцілиш вмить.
І не один різьбяр
підступно хоче
тебе у срібну клітку заточить!

Ти – аметист.
Твій бог —
грайливий вітер.
В шаленім леті з ним
не охолонь…
Повір мені,
як я тобі повірив.
Лети, зігрійся в ківшику долонь.

Поклади рученята в долоні…
Холодні…
Дай вуста поцілую на вдачу…
Гарячі!
Хочу тебе пізнати —
Ти полюс? А чи екватор?