Олексій Кононенко - Щоденник чоловiка на межi сторiч

Вітер розвіє дим, як пісні берегинь.
Все відлітає з ним, біліють тільки сніги.
Холод у шибку вікна б’ється, мов дідько злий…
Діво моя неземна, зорі свої закрий.

У золотих садах квіти покриє сніг.
Спить в голубих очах мрія нових доріг.
Лагідно в небеса сон принесе вітровій.
Діво моя неземна, зорі свої закрий.

Білить світи зима. Не прокидайся, спи.
Морок, як той відьмак, ніч на землі зробив.
Спи, хай прийде у снах спокій і день новий.
Діво моя неземна, зорі свої закрий.

Спи, діво неземна, спокійно спи.
Згубилася весна на терені доби.
У світі ти одна, на всіх земних не схожа.
Спи, діво неземна, я на сторожі.

Нам хтось непевний час призначив.
Чи янгол спав на небесах?
Я вранці очі твої бачу.
Минає день… А вечір – жах!

Ми знову в ніч йдемо окремо.
Чому нам випадає день?
П’ємо вино, горілку п’ємо…
Не ми йдемо. Життя іде.

Яке життя – четверте, п’яте —
для нас для двох призначить ніч?
Сумує янгол винуватий
у глибині блакитних віч…

Ми з тобою у клітках неволі… чи волі?
Наші змучені душі безпомічні й голі.
Голі так, що пульсують серця беззахисні.
А за ґратами – вир життєдайного кисню.

Коли ставили кліті, хіба могли знати,
що зустрінуться душі і будуть кохати?
Наші душі… неначе їх зводило Небо…
Щоб розрушити кліті – що класти на требу?

Як вхопити ковток того Божого трунку
Для єдиної миті, одного цілунку?
Наші душі волають у клітках-примарах.
Поцілунок – рятунок чи обрана кара?

Вона забула. Бо життя
текло рікою. Як ведеться.
А хижа паща каяття
лише на старості верзеться.

Та й в чому каятись? Жила.
Кохала. Бавилась. Сміялась.
А потім? Потім далі йшла.
А що було – те забувалось…

Якісь пожовклі сторінки…
Рядки… чиї?… кому?… Забула.
Незрозуміло… від руки…
Давно писалося. Минуло…

Як весело вони горять!
Ось до каміна сіла ближче.
В теплі, звичайно, й не згадать.
А якщо чесно, то – навіщо?…

На початку Життя
читали поети коханим
ніким не записані вірші…
Ті вірші дісталися сонцю,
воді і веселому вітру.
І нині лиш
осонценим,
вітром овіяним,
умитим росою
відкривається слово
ніким не записаних віршів…

Казати – марно. Питати – зайве.
На серці – хмарно. Живу, як зайда.
Душа – без ладу. Буває гірше?
Моя відрада лиш ти і вірші.

Твоє тіло пішло в кав’ярню.
Моє тіло пішло додому.
А душа на снігу лишилась…
Лити в душу горілку марно.
Від горілки пекельна втома.
Й без горілки душа стомилась.

Може, снігу багато в книзі?
В нашій книзі… То він розтане.
Потече у Дніпро водою.
Може, ми чогось напилися
і тепер щохвилини п’яні?…
Може, ми – і не ми з тобою?

І закінчимо вірш на тому…
Він – безумний. Вона – прегарна.
Це, мабуть, зовсім інші люди.
Його тіло пішло додому…
Її тіло пішло в кав’ярню…
Тільки як же з душею бути?

На серці чи печаль, чи втома,
а чи передчуття біди…
Давай поїдемо додому,
щоб я в дорозі не один.

Щоб довше час обох нас тішив,
Хоч довше – теж єдина мить…
Дістану з неба срібний ківшик —
тебе коханням напоїть.

Я вже напився до безтями.
Себе запитую… А ти?
Що в цьому світі буде з нами?
Чи є для нас іще світи?

Де знахар той, кому відомо?…
Прийди хоч би у ніч… Приснись…
Давай поїдемо додому.
Удвох поїдемо… Колись…

У зморшках часу і землиці,
У давніх забутих містах
Коса твоя чорная сниться
І сняться гарячі вуста.
Чи третє життя, а чи п’яте
Живу на старенькій Землі.
Не можу тебе не кохати —
Єдину на тисячу літ.
Цілунку жаданого чари
І лагідний дотик руки…
Пливуть заколисані хмари
З далеких віків у віки.
Онука русина, чи ляха,
Чи славних полянських князів,
За тебе я сходив на плаху,
За тебе тортури терпів.
Ти неня моя і дружина,
Ти доня моя і сестра.
Свята, неповторна, єдина,
Одвічна богиня добра.
Твій образ на сотнях полотен,
В казках, у молитві пісень.
Без тебе я жити не годен —
Ні вік, а ні рік, а ні день…