Олексій Кононенко - Щоденник чоловiка на межi сторiч

Здрастуйте, мамо… Матусю…
Здрастуйте, батьку… Рідненькі!
Рідко коли одізвуся…
Як ви там, тату і ненько?

Хочу приїхати! Хочу!
Серцем – до рідного краю…
Клята робота до ночі!
Бігаю… Заробляю…

Як ви там живі-здорові?
Може, вам ліки потрібні?
А чи зорали городи?
Що у вас там, мої рідні?

Ми тут у місті, як миші,
В дім по зернині і раді…
Вчора наснилось: колише
мама колиску у хаті…

Я вас прошу, не хворійте
І не журіться, не плачте.
А що ми дзвонимо рідко,
не ображайтесь. Пробачте…
.

Внуки ростуть-виростають,
Згадують бабу і діда…
Рідні мої! Обнімаю!
Міцно цілую! Приїду…

Голка тулиться до голки
На ялинці новорічній…
Перше свято у Миколки
Диво-ніч, свята, одвічна.

І полинуть над світами
Переливи крику-плачу
Крик – до тата, плач – до мами,
Діду й бабі на додачу.

Потім будуть щоки-цмоки.
Потім – усміх, люлі-гулі.
Хлопче, лелю, з Новим роком!
Накрути болячкам дулі!

Янголятком спить Микольця,
Заколисаний любов’ю.
В сон приходять дощ і сонце.
Щастя, доля і здоров’я.

Я впав у сніг.
А вовча зграя
хрипить
всього за мить
від мого тіла – ласої вечері…
Я – м’ясо.
Але спочатку буде біль.
Первісний біль,
пекельний біль,
печерний…
Я зупинив шалений біг.
Упав у сніг…
Цього хотів?
Чекав цієї миті?
Не знаю…
Вовки сьогодні будуть ситі.
Надовго?
Іще тремтіло
гаряче тіло…
Підігрітий
поволі танув сніг…
Набігла зграя…

За всіх жінок я піднімаю чарку,
Із ким пізнав і любощі, і сварку,
Нехай усім, без винятку, щастить,
А тим, хто зрадив, – хай їм Бог простить.

Завчасно звик збиратися в дорогу,
Пора з вершини дибати на схил.
Кому я зрадив – стану перед Богом
І попрошу за всі мої гріхи.

П’ю за жінок – тому немає ради.
Рука іще на чарці не тремтить.
Вони мені дали в житті багато.
А що взяли – те й чорту не злічить!

За всіх жінок я піднімаю чарку,
За тих, з ким було холодно і жарко.
Я п’ю до дна за ту єдину мить єднання з жінкою.
Господь мене простить.

Зірку місяць зрубав золотою сокирою…
Мить всього лиш летіть від колиски до вирію…

Так і сходимось ми – на біду чи на свято,
Ти такий, як і був. А мене не впізнати…

День і день роздирають безсовісно ночі,
Лиш встигаємо склепити втомлені очі.
А роки, наче постріли, – прямо в десятку,
Сивиною і зморшками внески-податки.

Шаленіє життя. Дефіцити. Конфлікти.
Від постійного «вгору» стираються лікті.
Телефони. Столи. Зачароване коло.
Тільки й бачили сонця – від колиски до школи…

Віск уже не стікає, свічі, певно, стомилися.
В рай гріхи не пускають, як би ми не молилися.
Поки ми гордували, від чеснот комизилися, —
Всіх синиць розхапали, журавлі розлетілися…

Так і сходимось ми – на біду чи на свято,
Я такий, як і був. А тебе не впізнати…

Бурчало Сонце: «Наберуся сили,
зіпнусь, візьмусь – Зими не буде!»
А Дід Мороз – щорік – старенький, сивий
ліпив собі Снігурку білогруду…

День спадає. Сонце гасне…
Незважаючи на моду,
На погоду, на природу,
Рік Новий приходить вчасно.
Рік старий… Йому пошана.
Він для нас був непоганим.
Навіть в чомусь визначним.
Попрощаємося з ним.
Всяк на цьому світі сущий
Хай стрічає рік грядущий!
Друзям і рідні вітання, —
Хай здійсняться сподівання!
Віку, щастя і здоров’я,
Сміху, щирості, любові!
Келихи у всіх по вінця?
Хай шампанське заіскриться!
За добро, надію, вдачу
Підніміть, хто не ледачий!
Щоб ми долю не згубили,
Щоб кохали і творили!
Щоб росли на радість діти,
Щоби мир ішов по світу!
Хай нам весело живеться,
Хай співається і п’ється!
Щоб усі були багаті,
В кожнім домі, в кожній хаті!
Хай нас доля не минає!
З Новим роком, п’ю до дна я!

Дощ гортає зошит. В нім весна і осінь.
В нім зима холодна. В нім усе зійшлося.
Розмивають краплі букви в кожнім слові.
Дощ гортає зошит нашої любові.

Я люблю твої пальці,
що, мов промінці,
ковзають по щоці.
Вони теплі, м’якенькі,
уміють радіти.
Їм рука, наче ненька,
а вони, наче діти.
То соромливі,
то пустотливі…
Дивнеє диво.
Танцюють танок —
ти засміялася.
Сплітають тинок —
ти заховалася.
Не холодні,
сьогодні
в моїй долоні
бути згодні…
Мої вуста нікому не скажуть,
що їм сняться твої пальці.
Бо ти навчила мене мовчати.