Олексій Кононенко - Щоденник чоловiка на межi сторiч

Одного разу вітер на світанні
Освідчувався яхті у коханні.
Щоглу голубив, піднімав вітрило,
І біла яхта вітер полюбила.

Але у нього на душі неспокій —
На рейді міноносець крутобокий.
Сталевий красень, велич і відвага,
В коханні то велика перевага.

Бісився вітер, аж вітрило рвалось,
Та біла яхта в зраді не призналась.
З тих пір одна, сумна і безталанна,
Блукає біла яхта у туманах…

Земля оберталася швидше щомиті.
Металося серце в клітині грудей…
Ти вийшла назустріч єдина у світі —
Єдина із тисячі тисяч людей.

Ми двоє – і натовп. Немає рятунку
А заздрощів змії повзуть звідусіль.
Всі очі втопилися в нашім цілунку.
Пащеки шипучі розкрилися всі.

А ми полетіли над шипом і свистом.
В пітьмі загубилися очі-вогні.
Не хочу у натовп! У натовпі – тісно!
Єдине – ти вийди назустріч мені.

Я тебе купити хочу,
Щохвилини, день у день
Голову собі морочу —
Взяти б грошей, тільки де?

Скільки, у якій валюті,
І яка тобі ціна?…
Хай цинічно, та по суті,
Правду, чесно і сповна.

Я тебе купити хочу,
А навіщо, знаєш ти?
Щоб продати на всі ночі
В перший-ліпший монастир!

В чоловічий чи жіночий —
На всі ночі, на всі дні!
Я тебе продати хочу,
Всю, із голови до ніг!

Я тебе продати хочу,
Без вагань, без каяття.
Я тебе купити хочу —
І кладу своє життя!

Залиш мені свій голос.
Я хочу йти… Як я не хочу впасти!
Це знаєш ти, це чуєш ти, це бачиш ти…
Це вмієш ти, це можеш ти, це робиш ти,
коли твій голос
народжується в телефоні…
Усьому світові віддай
своє кохання.
Свої вуста і свої очі,
свої руки, тіло…
Залиш мені свій голос.
Ні!..
Руки залиш,
що обіймали мене
давно, колись, єдину мить…
Вуста залиш,
що цілували мене
давно, колись, єдину мить…
Тіло залиш,
що пригорнулося до мене
давно, колись, всього лиш
на одну-єдину мить…
Очі залиш.
Я в них давно втопився…
Усьому світові віддай
своє кохання!
Залиш мені свій голос.

Я сам себе караю і катую.
Того ти не навчишся і за вік.
Мабуть, тому що місце орендую,
Якого вартий інший чоловік.

Та хто ж той він, і де його шукати?
Якби те знав, я б сам його привів!
Пішов би геть від вашої з ним хати,
Якби я знав напевно, хто ж той він…

Ти добрим сниш. Тортури в сон не зайдуть.
Два янголи твій спокій стережуть.
А я вночі під вікнами, як зайда,
Покараний, скатований ходжу.

А за вікном – межа —
Холодна ніч… Чужа.
Ні силуетів, ні облич.
Самотня ніч. Холодна ніч.

А місяць, як відьмак,
Ворожить – все не так.
І ти не зви мене, не клич
В самотню ніч, в холодну ніч.

А за вікном – віки —
На відстані руки.
І ми на протязі сторіч,
І поміж нас – холодна ніч…

Ти граєш роль ображеної дами.
Мені здається, що тобі вдається.
А дні дурні блукають поміж нами…
Хоча, буває, й мудрий попадеться.

Та мудрий день короткий, наче постріл.
А дням дурним до пари глупі ночі.
Миттєві мудрі дні згадаєш потім…
Ображена… Найперша роль жіноча.

Живі не згорають…
А з мертвого попіл – не пам’ять, а попіл…
Віддайте їй жменю.
Скажіть, це останки останнього вірша.
Вона їх роздмухає вітру не згірше.
Я попелом ляжу
їй на коліна.
На мить.
Щоб далі летіть.
Ото погуляю по світу!
Поки не розтану в морях…
Цікаво, дмухне, щоб відразу
підхоплений вітром забувся?
Чи трохи погріє в долоні?
Погріє долоню…
Останки останнього вірша…
Живі не згорають…
А з мертвого попіл – не пам’ять, а попіл…
А пам’ять згорає на попіл?
У неї…
У тебе холодні долоні…

Питав: – Де край?
Юрба стискала плечі.
Стогнала: – Рай!!!
Іди! Мовчи! Чекай!
Ось буде вечір —
і краї лелечі,
молочні ріки —
благодать довіку.
Юрба шипіла: —
Рай! Не край!..

Я не збираюся до раю.
І пекла теж я не зрікаюсь.
Чужую, не свою кохаю.
І не караюсь. І не каюсь.